Читати книгу - "Збій системи, Інна Земець"

        Прокинулась Аня під вечір, від їжі відмовилась, а от переодягтись змусив. Після сварки, ясна річ. Кволий стан не став на заваді її характеру. Піжама, звісно, виявилась геть не годяща, на її думку, але довелось прийняти що є.

       -  Ніяких сама, спусти ноги з ліжка і сиди.

       - Я можу рухатись, не заважай.

       - Ти не заважай! Вчора одягав і сьогодні впораюсь!

Вона зловісно зіщулила очі і перехопила мою руку.

       - Ти вчора мене переодягав?!

     - Не зовсім. Допоміг завершити, те що ти сама почала. А що, треба було в джинсах тебе спати залишити?

       - Та ти геть ненормальний?! Хіба я просила?

       - Ні, бо міцно спала. А що такого?

       - А якби я так безцеремонно себе поводила?

       - Як, безцеремонно роздягала? Не бачу проблеми – за першої ж нагоди дозволяю.

Її бліда шкіра вкрилась рожевим кольором і більше не сперечалась. Вирвала у мене з рук футболку і наказала відвернутись. Щойно закінчили, зайшла медсестра – час уколів.

       - В вену? – запитала Аня.

       - І не тільки, - хмикнула медсестра.

       - Тоді хай він вийде.

І що там вже ховати? Але вийшов. Спустився до торгівельного автомата, купив собі якусь шипучку і повернувся. Аня знову спала – снодійне, певно, вже подіяло. В палаті було велике крісло, та я влаштувався поруч із нею на стільці. Звісно, буду тут до ранку – який сенс сидіти вдома, як на голках і все одно не спати? Вона випростала руку з під ковдри і я обережно торкнувся її пальців та накрив своєю рукою. Лиш тоді побачив довгий рваний шрам від зап’ястку аж вище ліктя. Її «втачений хист» до  грі на музикальному інструменті та  прихильність до довгих рукавів отримали пояснення. Була колись дурна мить і дурна думка, що вона вени свої під ними ховає. Так я собі намагався пояснити несумісні речі - її квартиру-клопівник і нормальну зарплатню. І ще трохи надміру запальний характер, відверто кажучи.  Ідіот кончений – інакше і не скажеш. Я відпустив її пальці і обережно торкнувся рубця – Аня миттєво відкрила очі, а я різким рухом повернув свою руку до її долоні.

      - Що ти робиш?

      - Вибач, не хотів розбудити.

Аня спробувала вивільнити руку і сховати назад під ковдру, та я утримав.

      - Він досі болить?

      - Ні, просто не люблю його.

Кожен свої має. Іноді це просто досвід і наука на майбутнє, іноди спогад про когось.

      - Даремно, наші шрами то наша історія. Хіба є чого соромитись?

      - Немає, але це не та історія, яку хочеться пам’ятати.

Я сидів поруч і не відпускав її руку, а вона не відводила від мене очей, які ставали все вологішими.

       - Вибач, я не хотів зробити тобі боляче.

       - Ти цього і не зробив, - вона різким рухом прибрала краплю вологи, яка так і не встигла торкнутись її щоки.

Я підвівся зі стільця і обережно присів на край ліжка.

      - Як мені все виправити?

      - Що саме?

      - Сльози.

      - Я не плачу. Це конденсат – наслідки травми, - пожартувала вона.

      - Я тобі не заважаю? - запитав я і торкнувся її волосся.

Вона знизала плечима.

       - Тут повно місця.

Я просто сидів поруч і дивився на неї, намагаючись зайвий раз не ворушитись. Вона знову засинала і лиш коли почув її глибое дихання – перемістився у крісло. Чорт забирай, все не так мало бути! Ми постійно перебуваємо в якомусь неконтрольованому хаосі і я не розумію як все виправити. Все неправильно, геть усе! Я вже визнав помилку і прийняв той факт, що вона потребує більше емоцій від мене, але ті що вирують всередні зараз мені дуже не подобаються. Мої думки пірнули глибоко і дістались тих мість, де в пам’яті жили нестерпні і ненависні почуття безпомічності і страху - не хочу цього знову. До палати зазирнула медсестра, та щодо моєї присутності нічого не сказала, лише перевірила чи все у пацієнтки добре і вийшла. Аня заворушилась почувши звук дверей і відкрила очі.

      - Котра година? – запитала вона.

      - Вже ніч, тобі треба відпочивати.

      - А ти збираєшся в лікарні ночувати?

      - Так.

      - Навіщо?

      - Бо я так хочу.

Вона усміхнулась, трохи задумалась і посунулась трохи на ліжку.

       - Тоді влаштовуйся зручніше – місця обом вистачить.

Це запрошення було вкрай несподіване, але і думки не було відмовитись. Я швидко підійшов і примостився на самий край, а вона повернулась до мене обличчям і я обережно сховав його у себе на грудях, обіймаючи і обережно притискаючи її до себе.

       - Спи, я буду поруч.