Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

   Олег хоче щось сказати, але його перебиває звук дзвінка. Він дістає з кишені телефон, хмурить брови і скидає виклик.

- Вибач… - телефон оживає знову. – Директор школи. Мушу відповісти. Приглянеш за Нікою?

- Без проблем.

   До мене відразу підбігає дівчинка з оберемком паперу.

- А куди татко пішов?

- Зараз прийде, не хвилюйся. Що там у тебе?

- Зараза покажу! – говорить емоційно та починає активно розкладати аркуші на столі. - Ми з Адамом придумали такий класний… - ненароком вивертає напівпорожню склянку какао. Її вміст виливається мені на ноги, а посудина падає під стіл та розбивається.

   Ніка відскакує на крок назад та перелякано дивиться на мене, в очах вже збираються сльози.

- Пробач! Пробач, будь ласка! Я випадково, я не хотіла! Вибач, я все приберу! – починає голосно плакати.

   Простягаю руку, щоб обійняти дівчинку та заспокоїти, але вона відскакує ще на крок, прикриваючись руками, наче від удару.

- Пробач, Олесю! Будь ласка, тільки не кажи тату!

   Адам, який стоїть поруч, теж це помітив. Знімаю фартух, щоб її не забруднити та все ж таки підходжу і обіймаю дівчинку.

    Відвідувачі зацікавлено повертають голови у нашу сторону, але я на них не зважаю.

- Не плач, я зовсім не злюся. Це лише склянка, а одяг я виперу. Я щодня брудню його на кухні, - в обіймах дівчинка  трохи заспокоюється.

- Ти не розкажеш тату?

- Чому йому не можна казати? – ні, не вірю, що Олег може через таку дрібницю підняти на неї руку.

- Тато мене більше не буде любити і віддасть до дитячого будинку, якщо я буду погано поводитися і псувати речі. Я не хочу бути без тата, - знову схлипує.

   Усередині все холоне від почутого. Дитина не могла сама таке вигадати.

- Хто тобі сказав таку дурницю?

- Мама… - ледве чутно шепоче.

    Бісове стерво! Їй голову лікувати треба! Олег все правильно робить, дитині бути з нею – небезпечно. Наче мені не знати, який вона газлайтер. Вміє підбирати слова так, аби вони назавжди вп’ялися в голову отруйними щупальцями. Але говорити таке дитині… Своїй дитині!

   Повертаю голову в сторону Адама і вперше бачу його таким розлюченим.

- Зайди потім до мене, - кидає і різко зникає за входом для персоналу.

   Я знову повертаю увагу на дівчинку. Дивно бачити її такою. 

- Послухай, Рапунцель, - беру її за ручки та заглядаю в заплакані зелені очі, - тато ніколи так не вчинить, він тебе дуже любить і ніколи не припинить цього робити. От уяви, що настав день і ти його розлюбила. Можеш таке уявити? – хитає заперечливо головою. – От і він не зможе. Щоб ти переконалася, давай проведемо маленький експеримент.

- Який?

- Зараз тато зайде, а ти сама йому все розкажеш і побачимо, як він вчинить. Будеш сміливою?

- Добре, - шморгає носом.

   Втираю її обличчя серветками саме у той момент, коли заходить роздратований Олег.

- Що трапилося? Ніко, чому ти плакала? – голос набуває нот тривожності.

- Тату, я випадково розбила склянку і забруднила Олесі одяг. Пробач! Я не навмисне, - голос дівчинки знову починає тремтіти.

- Ходи сюди, - підіймає її на руки та притискає до себе, - нічого страшного не трапилося. Ти ж вибачилася? Не плач, гаразд? – цілує її в носик і я мимоволі застигаю на побаченому. В животі клубочиться дивне відчуття тепла від споглядання на цих двох. Навіть не відразу розумію, що почала посміхатися.

- Щось трапилося?- згадую, що після дзвінка у нього змінився настрій.

- Так. Терміново викликають на роботу, щоб відвезти учнів з пришкільного табору на екскурсію у якості супроводжуючого вчителя. Без відмов, -  ставить Ніку на підлогу та тре чоло.

- Батько зможе приїхати тільки через годину. Дідько…

- Я можу з нею побути, - виривається з мене перш, ніж встигаю подумати, що пропоную.

- Ти впевнена? А робота?

- Ну, перший раз я, наче, впоралася. А з Адамом я домовлюся.

- Дякую, ти навіть не уявляєш, як мене виручила!

   Вперше з моменту нашої нової зустрічі я бачу посмішку на його обличчі. Ту саму, з ямочкою на щоці, яка перетворює його на хлопчиська, якого я колись знала. Від цього у грудях з’являється тужливе відчуття незрозумілої меланхолії. І тільки зараз я розумію, як за ним скучила.

***
Ніка радісно підстрибує в надії побачитися з моїми вихованцями, коли Олег каже, що вона лишиться сьогодні зі мною. Наче й не було того розпачу десять хвилин тому.

- Борько, - підходжу з дівчинкою до барісти, - покажи малечі, як ти робиш гарячий шоколад. А я прийду за декілька хвилин.

   У нього є малюк, він має знати, як поводитися з дітьми, тому зовсім не хвилююся, лишаючи доньку Олега з ним.

   Прямую в кабінет до Адама. Заходжу без стуку. Він сидить за столом, склавши долоні в замок та впирається в них губами.

- Щось трапилося? – у грудях знову розбурхується тривога, адже я не звикла бачити його таким.

- Присядь.

- Я хотіла …

- Я випадково почув вашу розмову…- відразу перебиває. - Ну, не зовсім випадково. Я підслуховував. І підійшов я не просто так. Я побачив дівчинку…

- І?

- Загалом, у той перший день, коли ти знімала мені вроки…

- Вроки? Це коли ти наклюкався? – фиркаю.

- Так-от. Я таки зробив усю роботу і вийшов по каву, стало знову кепсько…

- Щось ти тягнеш, Адаме. Зовсім на тебе не схоже! У мене мало часу. Давай по суті.

- Схоже, я трахнув скажене стерво, про яке ви говорили.

   Таке я зовсім не очікувала почути.

- Чому ти вирішив, що це була вона?

- Як я й казав, пішов по каву. До мене підійшла жінка, почала мило щебетати про всіляку лабуду, бісики пускала, тоді піднялася і сказала, що чекатиме у вбиральні. Ну я й пішов. Розвернув там її задом…

- Фу-у-у, тільки без подробиць!
- Вона постійно називала мене Олегом, навіть після того, як сказав, що я Адам, вона гаркнула заткнутися і далі стогнала це ім’я. В мене, звісно, усе бажання відразу впало. Вона розвернулася і почала товкти мене кулаками куди потрапить, називаючи імпотентом. Господи, в мене, мабуть, більше ніколи не встане. Ця відьма мене прокляла!