Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Будеш знати, як пхати член куди попало.
- Коли перехопив її руки, - продовжує, ігноруючи мою репліку, - вона якось різко заспокоїлася і почала реготати. Вона була або під чимось, або просто божевільна. Іншого пояснення я не маю. Я був у ступорі. Коли пішов вслід за нею, щоб нічого не розгромила чи не накинулася на відвідувачів в залі. Там вона підійшла до дівчинки, взяла за руку та повела на вихід. Мала повернулася до мене обличчям та посміхнулася, тому я її запам’ятав. А сьогодні побачив її з тобою, хотів поговорити про її матір, але і так почув достатньо. Навіть забагато.
- Олег теж думає, що у неї дах протікає.
- Якою б хворою чи дурнуватою вона не була, але хоча б народила її. Олегу пощастило. Свою дитину я так і не побачив… - говорить майже пошепки.
- Адаме, - всередині усе холоне, - що у тебе трапилося? – зараз мені хочеться знову повернути безтурботного хлопця, що сипле дурні жарти та постійно посміхається. Я, наче, бачу перед собою іншу людину. Зломлену та розбиту.
- Допоможи йому, - ігнорує моє запитання, - він потребує твоєї підтримки. Потрібно зробити усе можливе, аби дівчинка лишилася з батьком. Ця недомамка її не лише морально гнобить. Впевнений, що вона її б’є, важко було не помітити, як дівча відсахнулося. Діти не мають так жити, вони мають бути щасливими, - лише киваю у відповідь і розумію, що повністю підтримую його слова.
- Сашо… Чи Олеся? Я вже не знаю, хто ти.
- Як тобі зручно, - знизую плечима.
- Скажи Максу. Він вже й так старий, не відбирай у нього час.
- Що ти маєш на увазі?
- Не ховайся за його спиною від минулого. Це не допоможе, бо воно тут, - стукає пальцем по виску. – Відпусти його. Ти досі закохана у батька дівчинки. Що б між вами не сталося – такі почуття не проходять, ким би ти не намагалася їх замінити, за скількома замками не намагалася б їх замкнути, вони все одно лишаються і рано чи пізно продираються назовні. Дай собі можливість бути щасливою. І Максу теж. Тільки один без одного. Ти казала мені не бути егоїстом. І ти не будь.
- Дякую, - кажу майже пошепки.
Адам правий… Я використовувала чоловіків в надії щось знову відчути, перекрити почуття, що жили у мені, як стару фарбу, новим свіжим шаром. Намагалася створити нові спогади, нові відчуття, які зможуть затьмарити те, що я відчувала вперше. Я віддавала їм своє тіло в марній надії вилікувати душу. Не дозволяла торкатися лише губ. Щойно чоловік хотів більшого, ніж моє тіло, я замінювала його новим. І, мабуть, Адам має рацію, за Максом я просто сховалася після зустрічі з Олегом. Я так і не вилікувалася.
- Адаме, мені потрібно піти. Дівчинку немає з ким лишити, тому я погодилася посидіти з нею.
- Іди.
- Ти вмієш їздити на велосипеді?
- Жартуєш?
- Ні, цілком серйозно. Я не можу забрати і свого коня, і малу, а пішки йти довго.
- Я занесу його всередину, коли будемо зачинятися.
- Дякую тобі. За все.
Адам киває, а я йду забирати Вероніку.
Їдемо на таксі до моєї квартири. Малеча без угаву дзижчить про садочок, село і те, що вона робила з батьком. Жодного слова про матір.
Вдома Вероніка годує тварин та бавиться з папугою. Дозволяю їй допомагати готувати капкейки, котрі завтра мають забрати. Переодягаю її у свою футболку, яка на ній виглядає, як сукня, та ставлю стільчик біля робочої поверхні, щоб їй було зручно.
Навіть сама не очікувала, що з маленьким су-шефом буде так весело. Вона старається робити все максимально акуратно, постійно запитує, чи правильно виконує усі процеси і дарує сяючу посмішку, від якої самій хочеться посміхатися, коли її хвалю.
Я завжди була впевнена, що не народжуватиму дітей. У мені оселився страх стати недолугою матір’ю, яка не може навчити дитину читати чи допомогти з уроками. І цей страх не з дитинства – у мене чудові батьки. Вони завжди достатньо часу та уваги приділяли нам з сестрою, прекрасно до нас відносилися, любили та балували… У мені вічно жив страх, що я не зможу допомогти своїй дитині так, як допоміг мені тато. Він завжди казав, що у людей немає вад – у них є особливості, те, що відрізняє їх від інших і цим потрібно пишатися, а не соромитися. А ще у мене був Олег… Він завжди давав прочуханку усім кривдникам.
Я взагалі вдруге у житті маю справу з дитиною. І… мені подобається.
Поки розкладаємо тісто у форми, я вигадала, чим можемо зайнятися, поки тісто запікається.
- Ніко, хочеш фокус? Колись нам з твоїм татом його показав мій татко.
- А ви з татом були знайомі?
- Так. Ми були найкращими друзями.
- Тато не розповідав. Ви посварилися? – Ніка з такою тривогою заглядає в очі, що я гублюся з відповіддю.
- Ми... загубилися.
- Я така рада, що ви знову знайшлися!
- Я теж, - відповідаю, швидше, собі. - То хочеш фокус?
- Хочу, - плескає в долоні та знову розливає тепло по кімнаті своїм щирим сміхом.
- Отже, будемо чаклувати!
Дістаю з шафи картопляний крохмаль, ставлю перед Нікою широку скляну форму для запікання та набираю графин води.
- Всипай увесь крохмаль, я буду підливати воду, а ти перемішуй ручками. Ми зробимо аномальну рідину.
- Що це?
- Зараз побачиш.
Коли суміш стає схожа на густу сметану, води більше не доливаю.
- Коли ти зануриш руку повільно, - пірнаю повільно пальцями у місиво, - зможеш торкнутися дна посудини. Рідина тебе впустить, тому що ти з нею ніжна. Але коли ти застосуєш силу, - вдаряю зверху кулаком, - вона цього не дозволить. Спробуй, - Ніка повторює мої маніпуляції. – А тепер набери рідину у долоні і швидко роби кульку – ти тиснеш і вона тримає форму, а тепер розстав долоні. - робить, як кажу. – Бачиш, знову стала рідкою. Аномалія – це щось незвичайне, не зовсім правильне. Звичайна рідина, наприклад вода, так себе не поводить. Звідси й назва.
- Мій тато теж аномальна рідина.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аномальні рідини, Наталія Ольшевська», після закриття браузера.