Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона відповіла не одразу, і я зрозуміла, що таки не довіряє. Можливо, не мені, а йому, може, просто не хоче, щоб я випадково ризикувала здоров’ям чи ще чимось, але ж це зараз і не мало особливого значення. Головне – сам факт недовіри.
– Мені було б спокійніше, якби ти зараз була принаймні в компанії, – серйозно проговорила мама, – а не з хлопцем наодинці. Ви не настільки давно знайомі.
Свят явно все чув. Він тихенько розсміявся, і його гаряче дихання хвилею линуло по шкірі. Я закусила нижню губу, намагаючись переварити власні емоції.
– Я свідома дівчина, мам, – проговорила стиха, не знаючи, чи справді вірю в можливість переконати маму. – І здатна нести відповідальність за свої вчинки. А Свят цілком нормальний, нічого поганого він мені н зробить.
– Сонечко…
– Мам.
Десь на фоні почувся невдоволений батьків голос. Він чи то казав мамі залишити мене в спокої і не виносити мозок, чи то навпаки обурювався, що я ще досі не вдома, під її дбайливим крилом… Розібрати було досить складно.
Я не вникала. Просто чекала в тиші на її відповідь, сподіваючись почути те, що мене принаймні влаштує.
– Гаразд, – здалась мама нарешті. – Ти права, мені не варто на тебе тиснути. Справді… відпочивай собі. Ми з татом поїдемо…
– Дякую, мам.
– Але будь обережна.
– Обіцяю.
Я не сумнівалась, що Свят не зробить мені нічого поганого, але хвилювання матері все одно було зрозумілим. Вона ж мене любить, намагається оберігати.
Хай і трошки нав’язливо, та я ж просто собі не уявляю, як сама б поводилась на її місці. Не факт, що сама собі забезпечила б абсолютну свободу, правда?
Мама довго не клала слухавку, я теж не хотіла робити це першою, і ми слухали мовчазне сопіння одна одної, аж доки тато, очевидно, геть знервувавшись, не відібрав у мами мобільний і не клацнув роздратовано по кнопці «відбій». Я почула її невдоволений вигук на фоні, його «та годі тобі вже», а тоді нарешті такі бажані короткі гудки.
Якщо чесно, в цю мить я видихнула з полегшенням. Етап контролю скінчився, можна нібито розслабитись, чи не так? Свят все ще був поруч, у нас попереду ціла ніч і весь парк в нашому розпорядженні. Однокласники навіть не думають бити на сполох через те, що мене нема, бо я для них пусте місце… А вони – таке ж саме для мене. Все гармонійно, все як має бути.
На душі лишився гіркий осад.
– Не думала, що мій випускний минатиме так, – зрештою зізналась я Святові. – Мені здавалось, що це має бути щось радісне і красиве. Що я відчуватиму хоч трішечки щастя. А на ділі вийшло, що не таке вже воно і свято, так, якась фікція з сумнівним результатом. Я все не можу зрозуміти, в який же момент все повернуло… Не туди.
– Думаю, справа все-таки у вашому класі, – зітхнув Свят.
Він обійняв мене однією рукою за плечі, і я розімліла в теплі його тіла, насолоджуючись присутністю хлопця, вдихала аромат його парфумів, ледь відчутний, але все одно дуже приємний, такий ненав’язливий, але ніби нагадування, що він, Свят, поруч, і він такий тут єдиний.
– Коли у нас був випускний, – продовжив він говорити, ніби вловивши, що звук його голосу заспокоює мене і дарує умиротворення, – ми думали, що ми найдружніший клас на світі, запевняли нашу керівничку, що бігатимемо до неї раз за разом… А зрештою більшість взагалі так поріг і не переступила. Минуло два роки! На першій зустрічі випускників нас було десятеро, а на другій – семеро, хоча в класі, здається, навчалось двадцять три людини. Я впевнений, що частина моїх однокласників сприймали випускний ось як ти. Білет у життя, в якому більше не буде людей, з якими вони так і не змогли поладнати. Я вважав, що в мене інакше, але, зрештою, обидві зустрічі пропустив, а знаю про них лише з розповідей у чатах і з фотографій, які туди кидали.
– Я й з чату хочу вийти, – зізналась я. – Мені якось… Ну, розумієш, нема великого діла до їх радісних обличь.
– Розумію. Розкажи, як воно було. Твоє шкільне навчання. Я хочу більше про тебе знати.
– Та там нема що розповідати…
– А ти спробуй.
Мені не хотілось. Але Свят просив, і я, звабившись тишею парку, яку треба чимось заповнювати, почала говорити. Слово за словом, і мені здавалось, ніби я відпускаю увесь свій біль та образи. Здавалось, об’єктивно не було через що переживати, але накопичена втома, невдоволення дійсністю, все це вивільнялось і нарешті знайшло свого уважного слухача.
Він не перебивав. Обережно гладив мене по плечах, торкався пальцями щоки, ніби прибираючи невидимі сльозинки, хоча справжніх сліз не було. І я, виговорившись зрештою до хрипоти, видихнула з полегшенням. Ніби перегорнула сторінку. А тоді роззирнулась і помітила, що небо вже сіріє.
– Ось і все, – прошепотів Свят. – Ти це відпустила. А тепер, – голос його прозвучав гучніше і бадьоріше, – ходімо зустрічати світанок! Я знаю тут одне чудове місце…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем», після закриття браузера.