Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

Тілом побігли мурахи, а в голові виникла думка про те, що ідея носити з собою орган покійної королеви – ніщо інше як божевілля. Однак її донька відверто не знала, що робити з жорстоким «подарунком» короля. Покинути шкатулку в замку правителя Кастірману, залишити у межах батькових володінь чи викинути у відкрите море здавалося блюзнірством. Однак і надалі носити її з собою дівчині теж не хотілося. Вона вважала це неправильним, тож вирішила для себе знайти якесь тихе затишне місце поблизу Осворда, щоб поховати рештки єдиної дорогої людини й увічнити її пам’ять бодай дерев’яною дошкою.

На більше зараз вона не була здатна.

Позбувшись жаркого теплого одягу й кілька разів умившись, Корнелія переплела косу й неохоче вийшла в коридор. Повертатися до компанії, що відверто й нахабно брехала, зовсім не хотілося, однак шлунок потребував їжі.

Усілякі таємничі розмови до приходу гості стихли. Натомість їдальнею розносився дитячий плач і незлагоджений хор голосів.

– О, як добре, що ти тут! – вигукнула Інґрід, розливаючи по бокалах червоне вино. – Ми саме збиралися сідати.

Утред при цьому старанно намагався втихомирити плаксивого сина, активно його погойдуючи зі сторони в сторону. Це направду мало кумедний вигляд, бо новоявлений батько здавався дуже розгубленим і геть безсилим перед обличчям свого противника, що геть не в’язалося з могутнім воїнським образом.

– Він завжди так плакатиме? – розгублено глянув на господиню Ірвіс, завмерши поблизу дитяти.

Схоже, він прийшов, поки Корнелія приводила себе до ладу.

– Перші кілька місяців – так, далі, сподіваюся, буде легше, – здувши з чола неслухняне пасмо волосся, відказала дещо втомлена жінка.

– Діти – такі неприємні створіння, – скривився сенешаль лорда.

– Приємніші за дорослих, – не стримала колючого Еллі, а тоді зайняла вільне місце за столом – навмисне якомога далі від Інґвара.

Її зсередини кусала палка образа, а ще страх, що довірилася не тій людині. Тож поки перебувати поруч із причиною внутрішнього неспокою зовсім не хотіла.

– І те правда, – неочікувано підтримала її Інґрід, а тоді звернулася до загалу: – У вас уже є на сьогодні якісь плани? Корнелії треба показати місто.

– Ми з Інґваром маємо трохи справ, які треба владнати до нашого від’їзду, – першим озвався Утред.

– Попроси Борґа про послугу. Певен, він не відмовить, – запропонував Інґвар дещо байдуже.

– А чому Ірвіс не може скласти дівчині компанію? – пронизливий погляд ясно-зелених очей втупився в сильфа.

– У мене на цей вечір інші плани, – розплився той у широкій парубоцькій посмішці.

– Бельтайн? – закотила очі господиня. – Чого ти там не бачив? Або… – вона задумалася й не без сумнівів запропонувала: – чому б тобі не взяти з собою Корнелію?

– За жодних обставин! – вигукнув раптом надміру емоційно Хродґейр – і всі здивовано поглянули в його бік.

Навіть маленький Нілсон перестав репетувати.

Така бурхлива реакція, зрозуміла річ, пробудила в Еллі логічну тягу до протесту. І якщо спершу вона планувала тихо пережити цей день у замку, то тепер і сумнівів не мала, що таки піде на це, мабуть, цікавезне дійство.

– Що таке Бельтайн? – втрутилася вона в розмову, вирішивши нагадати, що теж має голос.

І право озвучувати ним свої рішення.

– Нічого особливого, – озвалась Інґрід, – просто щорічне свято, на якому заведено палити вогнища, багато випивати й веселитися всіма можливими способами.

Принцеса зіщулилася. Те, як важко на самовілку подивилися інші, наштовхнуло на думку, що Бельтайн усе-таки не просто свято. Є щось, чого жінка очевидно не озвучила.

– «Всіма можливими способами»? – перепитала Еллі здогадливо: саме в цих словах їй вчувався підтекст.

– Бельтайн – свято Сонця й родючості. Свого роду ритуальне заохочення природи до розмноження… – дещо зніяковіло додала Інґрід.

– І не лише природи, – пирхнув Утред, перебивши дружину.

– Так, – підтвердила вона кивком, кинувши ніжний погляд на сина, що знову тихо сопів, – і не лише природи. Ввечері це звичайне свято, чиї ритуали оберігають місто від злих духів і заблукалих душ – сьогодні межа між нашим і потойбічним світом особливо тонка. Однак ніч перетворюється в дещо сакрально інтимне.

– Загалом, поганий варіант, щоб розважитися, – підсумував похмуро Інґвар.

– Я піду, – перебила його Еллі, рішуче зазирнувши у дві ясно-сині безодні, що вмить сповнилися нехороших вогнів. А тоді перевела погляд на не надто радісного Ірвіса: – Покажете дорогу?

Сенешаль стенув плечима й перевів розгублений погляд на лорда, що ледве блискавками з очей не стріляв – настільки злим тепер здавався. Ірвіс нервово ковтнув і невпевнено видав:

– Ну, Корнелія вже достатньо доросла дівчинка, щоб приймати свідомі рішення.

– Тому я й кажу, що піду на це дійство, – пролунало рішуче.

– Впевнена? – сильф, здавалося, щиро сподівався, що принцеса після цього запитання все ж передумає, чим позбавить його тиску господаря. Та натомість вона з усією серйозністю кивнула.