Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— Ти маєш прочитати цей репортаж, Едмоне. Журналіст пише про удушливий газ, який застосували німці з австро-угорцями. Газ спрямували на траншеї наших солдат. То не люди — справжнісінькі монстри! Коли я думаю, що всього в п’яти милях звідси ми прихистили тих виродків, мене тіпає від жаху. Канадська влада мала б залишити їх помирати від голоду як помсту за те, що їхні там змушують страждати нашу армію!

— Люди, що в Спіріт Лейку, не прийшли в Канаду як вороги, навпаки, вони прийшли до нас, щоб знайти землю свободи, багато з них були тут задовго до початку війни.

— Що ти верзеш? — накручувала себе Імельда. — Може, то шпіони, які поселилися тут у передбаченні війни.

— Мамо, не будьте такою шовіністкою, — втрутився Александр, який прийшов снідати. — Відколи прибули перші в’язні, із середини січня, я багато разів був у таборі для інтернованих, і чоловіки там видаються мені звичайними людьми.

— Доброго дня, Александре! Ти добре з’їздив? — привітався батько, якого не було на пероні, коли син зійшов із поїзда.

— Чудово! — відповів Александр. — Я закупив усе, що було у вашому списку. Наші постачальники раді, що ми — їхній клієнт. Наші замовлення перевершують їхні сподівання.

— Ну, від того, що цих покидьків розмістили й годують тут, хоча б зростає наш бізнес, — вимушено погодилася Імельда, відштовхуючи газету на середину столу.

Едмон з Александром по-знавецькому перезирнулися. Коли Імельду проривало, краще було не втручатися. У ці дні її гнів зростав ще й тому, що її старший син Антуан воював у Європі, і вона могла будь-якої хвилини отримати звістку про його загибель.

— Чи ти побачився з тією дівчиною, про яку казав мені перед від’їздом? — поцікавився Едмон, щоб змінити тему. — Її звати Аліс, якщо пам’ять мені не зраджує.

Александр захоплено підморгнув батькові.

— У вас прекрасна пам’ять! — підтвердив він жартома.

— Імена гарних дівчат, як вірші, — погодився Едмон. — Їх згадуєш усе своє життя. Вона прийшла на ковзанку?

— Ні, та я її бачив.

— Ти начебто розчарований. Вона була не такою гарною, як у твоїх спогадах?

Александр підвівся з-за столу й підійшов до плити. Узяв кавник і наповнив чашку. Не відпивши, повернувся й сів навпроти батька.

— Справжнє її ім’я Олена, — відказав він, — і вона навіть краща, ніж у моїх спогадах.

— То чому ж у тебе таке кисле обличчя?

— Дама з моїх мрій заміжня, — кинув він. — Кінець романтики!

— Ураховуючи всі ті спідниці, за якими ти бігаєш, думаю, ти швидко про неї забудеш.

— Олена — не таке вже й поширене ім’я, — зауважила мати.

— Маєте рацію, мамо, це ім’я українське. Я бачив її вчора в поїзді, вона приїхала до свого чоловіка у Спіріт Лейк.

— Що! — вигукнула Імельда, підхоплюючись на ноги. — Ти ж не хочеш сказати, що захопився однією з цих... цих нікчем?

Вона підійшла до мийки і жбурнула чашку.

— На щастя, вона одружена, — пробурчала мати. — Це усунуло проблему.

Вона ткнула в Александра пальцем.

— І щоб я не бачила, що ти намагаєшся з нею побачитися!

Тут підвівся й Едмон, а за ним і син, якого не надто торкнуло материнське попередження.

— Ходімо, сину, потрібно відчиняти магазин. Люди йтимуть до меси, а більшість скупляються перед тим, як іти до церкви. Нам багато чого потрібно розставити, враховуючи все те, що ти привіз із Монреаля.

* * *

Прокинувшись у неділю вранці, Олена з подивом побачила, що вона остання, хто ще був у ліжку.

— Нарешті! — вигукнув Віталій, коли побачив, як вона потягується. — А то я думав, що моя сестричка перетворилася на Сплячу Красуню. Ми з Толею вже давно встали, я чекав, коли ти прокинешся, щоб спитати дозволу піти гратися надвір разом із моїм другом.

Кожна сім’я зайняла свій куток кімнати. Дорослі говорили у пів голосу. Олена помітила Тефаняків, що сиділи на стільцях біля дальнього вікна. Почувши Віталіїв вигук, вони обернулися й замовкли. Петра з ними не було. Олена приєдналася до них.

— А де мій чоловік, — спромоглася мовити вона, знаючи, що має вдавати перед чужаками.

— Саме час про нього турбуватися, — пробуркотіла Поліна.

— Відколи він обморозив праву ступню і йому ампутували два пальці на нозі, син працює на табірній кухні, — повідомив їй Микола. — Для нього неділя — не завжди вихідний.

— Мені шкода, що йому зробили ампутацію, — щиро мовила Олена.

— Я лишив для тебе млинець, — втрутився Віталій і потягнув її до столу, — їх зробила пані Мендель.

Почувши своє ім’я, жінка обернулася.

— Смачного, — весело кинула вона.

Потім підійшла до Олени.

— Учора під час обшуку я бачила, що у вас відібрали скрипку. Мені справді шкода! Трішки музики не завадило б у цій дерев’яній халупі.

— Я зроблю все, щоб її повернути.

Пан Мендель приєднався до дружини.

— Валя казала, що ви добре говорите англійською. Більшість солдатів користуються саме цією мовою, і нам дуже складно їх розуміти, як і повідомити про наші потреби. Це вельми утруднює наші стосунки.

— Так, я знаю французьку, англійську й трішки німецьку.

— Ви могли б запропонувати свої послуги як перекладачка. У таборі є один, але він, на жаль, не встигає.

— Я проти, щоб моя невістка працювала на ворога, втрутився Микола, який підійшов до Менделів.

— Насправді, Миколо, вона працювала б для нас. Вона була б посередником між нами, в’язнями та нашими наглядачами.

— Якби вона погодилась, то мала б часто виходити з дому, а я не думаю, що її чоловік змирився б з тим, що вона ходила б серед чоловіків одна без компаньйонки.

Роздратована, що про неї говорять, навіть не поцікавившись її думкою, молода жінка підвелася з-за столу.

— Хоч би що там було, та тепер найважливіше для мене — повернути свою скрипку. Я спробую зустрітися з начальником табору.

Вона наділа хутряну шапку й пальто. У Спіріт Лейку було ще холодно.

— Ходімо, — сказала вона Віталію.

Надворі сонце вже стояло високо й вигравало всіма променями. Перед однією з хатин із кругляка Абіґаль і гарний світловолосий чоловік стежили за своїми двома хлопчиками двох і чотирьох років, які збирали камінці. У колисці ближче