Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

Мені дуже хочеться радіти тому, що дорога до Вардена тепер, можливо, займе менше часу, що Танрагос скоро поїде назад, залишивши доньку з її нареченим. Але це означає і те, що він раніше повернеться до столиці, до палацу. А там Малвайн.

Як вона? Що буде, якщо Танрагос застане її живою? Страшно визнавати, що для моєї рятівниці швидка смерть стане порятунком.

Зажмурившись до танцю барвистих плям під повіками, я відкидаюся на спинку сидіння, подумки повертаючись у ту мить, коли моя магія зіткнулася з її прокляттям. Намагаючись згадати, відчути знову.... Їй залишалося жити від сили днів п'ять. Може… Танрагос і не встигне. Адже у нього просторових магів на службі точно немає і дорогу назад ніхто йому скорочувати не буде.

Дивно все. Чому принц Адлар це зробив? Так сильно поспішає додому? Чи Аедан так прагне якомога швидше побачити свою наречену? А як же угода про зустріч у Вардені за чотири дні? Король демонів тепер туди теж приїде раніше?

Що далі, то більше запитань у мене виникає. І поки що жодних відповідей. Неспокійно щось на душі. І Торі... чи все вона мені сказала?

На обідній привал обоз знову зупиняється посеред лісу.

Коли дормез припиняє рухатися, я легенько трясу молодшу подругу за плече, щоб розбудити, зворушена тим, як вона сонно морщиться. Уві сні моя мила Торі виглядає зовсім юною і такою беззахисною. Так хочеться, щоб цю тендітну ніжність ніхто не зламав.

− Прокидайся. Привал, − посміхаюся на її обурений стогін.

– Вже? − потягується, ховаючи в долоню позіхання.

Немов у відповідь, до нас хтось стукає.

– Так. І дещо трапилося, поки ти спала, – повідомляю поспішно, бажаючи попередити подругу. – Здається, серед демонів є просторовий маг. Я бачила, як раптово змінився краєвид довкола. Можливо, ми доїдемо до Вардена значно швидше.

– Що?! − Торі підривається, як ужалена, приголомшено дивлячись на мене. – Коли? Як?

− Не знаю, Торі. Я лише помітила перехід, – знизую плечима. − Думаю, тобі все скажуть.

Мов у відповідь на мої слова, до нас знову стукають. До того ж досить наполегливо.

Швидко пригладивши скуйовджене волосся, принцеса пересідає до дверей ближче і відкриває віконце.

− Принце Адлар, вибачте, що так довго. Я… спала, – чарівно посміхається вона, побачивши, хто саме так наполегливо вимагає її уваги. – Вже привал?

− Так, принцесо, − доноситься до мене глибокий голос з легкою хрипкістю, що пробирає до мурашок. – У мене є для вас новини. Чи не зволите приділити мені кілька хвилин для розмови?

− Так, звісно. Зачекайте, я зараз, − ніколи раніше я не помічала в голосі подруги таких млосних звабливих інтонацій. І мене це чомусь неприємно дряпає.

Вона закриває віконце назад, відсікаючи нас від уважного погляду принца Адлара.

− Допоможи мені, будь ласка, поки покоївок немає, − просить, поправляючи сукню. – Цікаво, де їх носить? Ну гаразд Хефі, їй я дозволила без необхідності носа з візка не показувати. А Оддет чого зволікає? І принц ще… зовсім не дав мені часу привести себе до ладу. Сукня зім'ята.

− Повернись спиною, − посуваюсь я до неї і, як тільки Торі розвертається, беруся швидко розплітати вогненну косу. − Накидку візьмеш, ніхто нічого не побачить. А принц – не король. Тобі не за нього заміж виходити, тож не переймайся.

− Не за нього, − якось дивно повторює за мною подруга, і мені після всіх тривог і сумнівів, чомусь вчувається в її голосі... невпевненість?

− Торі, ти ж не будеш фліртувати з братом нареченого? − обережно цікавлюся я, акуратно заплітаючи її волосся назад. – Чоловікам таке не подобається.

– Та я й не думала з ним фліртувати. Хіба що крапельку, – чую у відповідь обурене пирхання. − Просто він так дивно на мене іноді дивиться, ніби щось шукає, і потім хмуриться невдоволено. Я лише хочу справити приємне враження. Хтозна, що про мене цьому Адлару наговорили. А він братові перекаже. Не хочу цього.

Вона підхоплює з сидіння свою хутряну накидку і, як тільки я скріплюю волосся стрічкою, накидає її на плечі й тягнеться до дверей.

Відімкнувши замок, штовхає ту, відкриваючи навстіж, а зовні вже чекає Адлар. Окинувши принцесу уважним поглядом, він чемно простягає їй руку, щоб допомогти спуститися. Але як тільки Торі опиняється на землі, чорні очі демона раптово безпомилково знаходять мене, і на коротку шалену мить мені здається, ніби моїх губ торкається... його темрява. Серце в грудях дивно стискається, пропускаючи удар, а пальці сіпаються від бажання торкнутися губ... щоб прикрити їх і сховати, не інакше.

− Ваша високість, благаю, вибачте, − повертає мене в реальність захеканий голос Оддет. − Хефі стало погано, я через неї затрималася.

– Вибачаю, – великодушно киває Торі, хоч я бачу, як тривожно стискається її рука на лікті демона. − Займися справою.

Що там із Хефі трапилося? Вранці вона видавалася блідою, але, здається, аж так погано їй не було. Може Танрагос відбив щось бідолашній. Вона ж людина – швидко не відновиться.

− Ваша високість, − виривається в мене несподівано, і до мене обертається не тільки моя подруга, а і її супутник.

− Так, Мар? – здивовано здіймає Торі брови.

− Ви не заперечуєте, якщо я провідаю вашу покоївку? Може, зможу чимось допомогти, – вимовляю хрипким шепотом, вже шкодуючи, що взагалі голос подала. Треба було тихо і непомітно самій сходити. Але після дорікань Торі не хочеться знову змушувати її переживати, пішовши не попередивши.

– Ваша відьма ще й цілителька? − зацікавлено тягне Адлар.

− Ні, − надто поспішно відповідає Торі й, схоже, відразу розуміє свою помилку. – Хіба що травниця. Зовсім трішки. Наскільки я знаю, – і вже мені велично киває: – Ні, Мар, не заперечую. Можеш навіть з нею залишитись до вечора, якщо знадобиться. Хвора покоївка погано служить. Оддет, ти поїдеш зі мною. Читатимеш мені.

− Як накажете, пані, − кланяється служниця, стрільнувши в мене дивним поглядом.

Вислухавши принцесу, принц демонів лиш задумливо хмикає, але дякувати богам, на мене більше не дивиться. Хочеться сподіватися, що він повірив Торі. Адже вона не зовсім брехала. Я маг життя, а не проста цілителька, а зараз і зовсім нічого не можу. Та й трави справді знаю. А чого не знаю, то я зможу відчути.