Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

* * *

Я прокидаюсь, бо пече. Пече розпечений асфальт і спалена шкіра. Наді мною сяє яскраве сонце… я озираюсь… сонце порту Коломбо. Співчутливий консульєрець просто лишив мене тут. А де… мої речі?

Я обертаюсь на неприємний скрипучий звук — хтось виходить із дверей чи то крамнички, чи то ресторану… Непоганою англійською пояснює: мене лишили під парасолькою торговки фруктами, але день закінчився, і вона пішла, лишивши їм мої речі. Не хотіла будити. Я хочу здивуватися, як це торговка фруктами не присвоїла собі мій рюкзак, із мобілкою і грошима, але ж це якось незручно. Значить, розуміється консульєрець на торговках; а може, вона — просто одна з тих, хто проковтнув білу кульку і втік з їхнього дивного острова?

У рюкзаку все на місці, і маленький целофановий пакетик із найціннішими у світі ліками — для мене.

У кафешці мені приносять води — здається, безкоштовно. Кажуть, вони хотіли викликати лікаря, але людина, яка принесла мене, сказала, що я просто втомився. Вони такі довірливі, ці цейлонці, як діти… Їм би труп отак принесли чи вибухівку у рюкзаку, то вони б і це схавали? Ні, ми, українці, інші.

Склянка води. Біла кулька. Ну ж бо!

А що я бачив там? Тарек… постріли… страх за сина… Він зараз там сам, мій Тарек. Кулька нікуди від мене не дінеться.

— У вас є вай-фай? І… зарядка для ось такого телефону?

Дивно, але було все.

Шукав новини — Інтернет наче бавився зі мною у хованки.

Смілива площа Тахрір справді зібралась. Вона здавалася хвилею, а виявилась цунамі. Сьогодні вже загинуло троє, і один поліцейський. Я намагався знайти прізвища — хто, ну скажіть, хто загинув? Журналістам, здається, було байдуже. Троє та й троє. Я не полишав пошуків, пробував то той, то інший пошуковий запит зі словами «смерть», «революція», «25 січня». І чомусь те посилання привернуло мою увагу — та ні, я знаю, чому — тому що мережа грала зі мною в шаради і тому що там було про самоспалення…

Дивно, але саме двадцять п’ятого січня, рівно сорок два роки тому, ховали якогось чеського студента… У статті ще було щось про боротьбу із тоталітаризмом, щось про європейські цінності, щось про єдність… Не знаю, чи чули чехи про те, що відбувалось у Тунісі, Єгипті… Мабуть, чули. Мабуть, вони, як ніхто, розуміють, раз був у них цей Ян Палах, якого ховали двадцять п’ятого січня.

Склянка води, і целофановий пакетик, закручений так, що й не видно, що в ньому не біле не-знати-що круглої форми, а сама ясність і гострота розуму. Ніяких зайвих думок і паралелей. Ні Мухаммеда, ні Яна Палаха. Але ж перед Тареком я в боргу? Не перед цілим світом, ні, а саме перед Тареком. І не схоже, щоб у мене прямо вже їхав дах. У мене, мабуть, ще є час. Вилікуюсь трохи пізніше.

Я написав Тареку повідомлення — ні про що, просто вибачився, що не попрощався, і обережно заховав целофановий пакетик у рюкзак — взяв час на роздуми. І на єгипетську революцію.

Я жив з Тареком до лютого. Я не забував про нього у літаку на Москву, і коли чекав у Шереметьєво літак до Києва, і коли вертався в порожню квартиру, і коли відкривав спорожнілі шафи, де раніше був одяг Алли, і коли прийшов до офісу і почув, що мене звільнено за прогули і зірвані зустрічі, і коли гортав інтернет-сторінки — у пошуках нової роботи і новин звідтам.

Новини були погані, я знав і так. Щось змінювалося на площі Тахрір. Дивні політики, не кращі за тих, що при владі, виходили на сцену, говорили дивні речі… Закликали до чогось іменем Аллаха. А гарячі хлопчики підуть та й загинуть, і чекатимуть їх райські гурії, але ж гурії дочекались би їх і за півстоліття, доки б ті прожили життя і залишили по собі синів. Гурії чекали б, а матері плакатимуть уже сьогодні чи завтра.

Я хотів здаватись нормальним, але тема Єгипту, випадково чи ні, все ж спливала в розмовах — з Агунікою, Вамбою та навіть якимось дивом із начальницею ЖЕКу (в моїй сталінці потік дах, тож довелось іти знайомитися). Тоталітаризм у моїй країні ніби пав, але начальниця ЖЕКу, очевидно, давно не читала новин. Можливо, вона думала, що раз будинок назвали сталінкою, то й порядкувати ним можна відповідно… Я зауважив щось про те, що навіть в арабському світі «весна народів», а ці порядки… Ой, краще б мовчав.

Вамбо переживав — але навіть він, наполовину араб, хоч і не знає ні слова арабською — вважав те, що відбувається, наслідком гарячої арабської вдачі: «Навіщо насильство? Мені аж незручно за них. Можна ж мирним шляхом змінювати країну. От у нас в Помаранчеву революцію все мирно пройшло».

«У нас» — все-таки Вамбо стовідсотково наш… Він писав щось батьку у цьому стилі — я знав кожне написане слово, бо я перекладав. І я знав кожне прочитане слово, бо я читав разом із Тареком, всередині Тарекового болю. Ні, вони не могли порозумітись.

Агуніка туди ж, казала про мирний протест. Я нагадував їй про те, що випадково дізнався, бо я не професор історії — про самоспалення чеського студента. Потім про взяття Бастилії врешті-решт. Агуніка не чула.

Але ж я був там! На площі Тахрір! Може, араби інші й «не такі цивілізовані», як Агуніка, і «вони там всі дикі мусульманські екстремісти в тих країнах» — як розсудливо заявила начальниця сталінського ЖЕКу. Може, й так. Але принаймні один, Тарек абу Валерій (бо все-таки правильно так, а не Тарек абу Ахмед, адже нарікають за первістком), принаймні Тарек абу Валерій достатньо цивілізований. І він там, на площі. І він не збирається йти. І вихований ним син не збирається йти тим більше. Я не знаю, чи прийшов би Тарек на площу Тахрір, якби не Ахмед, але, прийшовши, я знаю, що він уже не збирався йти — з багатьох причин: наприклад, тому що, якщо вони відступлять, Єгипет так і лишиться стояти на місці, людей так і будуть принижувати, бити в поліції, як Халеда Саїда, бити на площі, як будь-кого з них. Ні, сказати правду, він одразу ж пішов би геть і повернувся б у рідний Туніс — от хоч би крапля вагання від Ахмеда. Але юний син не вагався, тож батько запевняв себе, що воно того варте, що оте Мусульманське Братство[13], організація, по правді, сумнівна, лише допомагає повстанню, але не присвоїть собі народної перемоги.

А потім прийшов той день… Було кепсько, дуже-дуже кепсько… Я лежав на дивані і скубав короткими нігтями дбайливо підібрану Алкою декоративну подушечку, зминав її, обнімав, тримався за неї, як за острівець реальності…

І біг-біг-біг крізь натовп. Знайти. Ахмед. Син. Ахмед. Хлопчик. Сьогодні знову буде наступ армії. Тато Тарек знає, йому дзвонив давній друг, що має ще якогось друга, який має друга… Одне слово, буде наступ, страшніший за інші. Мубарак ладний на все. Він зрозумів: або він, або ми.

«Геть Мубарака!»

Третього не дано. Або він, або ми.

«Геть Мубарака!»

Ахмед! Сльози котились по обличчю. Мені уже майже шістдесят, немало. У мене більше не буде синів. Одного я втратив одразу, цього я не можу, не повинен. Що скаже Лотфія? Ні, як я їй скажу, якщо…

«Геть Мубарака!»