Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."

— Я повинна подумати, — сказала Марго. — Дайте мені десять хвилин. Посланці вклонилися і відійшли. Марго присіла на трон і замислилася.

Народ чекав. Народ чекав на спра­ведливість. «Треба любити свій на­род», — повторювала вона собі. «Треба любити свій народ і робити, що хоче він, а не планувати в своєму кабінеті йому життя». Марго зрозуміла: єдиний вихід — відмовитися від влади. Однак треба зробити це красиво. Красиво піти. З високо здійнятою головою. «Поки кіль­кість моїх добрих справ перевищує кіль­кість моїх дурниць. Поки добра слава переважає над дурною. Поки я ще не скурвилася, розбещена владою».

Марго встала і, зітхнувши, повільно почала:

— Народе мій!

Марго зробила паузу.

— Ми з вами разом уже довго. На на­шому карбі чимало добрих справ. Були в нас і прикрі невдачі. Але чи було таке, щоб я чимось вас образила?

— Ні, не було! — заревів дисципліно­вано натовп.

— Чи було, щоб я вас чимось прогні­вила?

— Не було!

— Чи, може, когось принизила?

— Не було такого!

— Прийшов час прощатися мені з вами. Я йду, і за мною йдуть ті, хто до­бре чи погано служили мені. Із завтраш­нього дня можете обирати собі нового повелителя чи повелительку. Хай вам Бог помагає!

Народ заридав. Це колективне опла­кування дуже зворушило Марго. «Не даремно я спеціаліст із іміджмейкер­ства». Вона навіть засумнівалася, а чи не взяти їй знову участь у виборах?

Тьфу на мене! Знову перетворююся на слабкодухого чоловіка, подібного до ма­ленького хлопчика, якому кажуть: «По­грався машинкою й досить. Дай іншим погратися», а він судомно з усіх сил ха­пається пальчиками за чужу іграшку.

Коли народ пролив усі свої сльози, Марго урочисто оголосила:

— Оргія!

Як любили це слово в землі Обрете­ній! Воно означало: хліб і видовища. І того й іншого було вдоволь! «Бачите, мої люди, жодної копійки ваших податків я не використовую на себе. Все вам! Їжте, пийте, насолоджуйтеся!»

У поті чола працювало кілька сот ку­харів, кілька сот офіціантів. На кухні можна було зустріти і китайців, і фран­цузів, і арабів, і мексиканців... Усі стра­ви, які куштувала Марго, подорожуючи світом, ретельно записувалися помічни­ками у спеціальну книжечку і пізніше готувалися на оргіях. Людей з Оберте­ниці не можна було нічим здивувати. Чоловіки й жінки були чудовими куха­рями, і їхнє меню було на диво різно­манітним. «А хто їх цього навчив? А хто розвинув їхні гурманські смаки? Я!»

Народ не обжирався, бо знав: усім всього вистачить. Головне не набити шлунок, а оцінити смакові відчуття. «Хто зробив так, що вони не голодні і ні­коли не принижують своєї гідності, на­кидаючись на їжу на прийомах, а лише достойно частуються? Я!»

А ось заїхала фіра, навантажена різ­ним крамом, придбаним по всьому сві­ту. «Це для тебе, народе! Вбирайся! Ра­дій!» Ніхто ні з ким не сварився за шмат матерії, бо знали: всім усього вистачить. А як не вистачить, завтра підуть на яр­марок і куплять.

На другій фірі їхало «чудо-дерево». На дереві були начіплені різноманітні пари взуття: різних кольорів, фасонів, розмірів.

Фіри з дивовижними меблями, посу­дом, господарчими товарами, прикраса­ми з усього світу їхали одна за другою. Народ не гарбав, а брав лише те, чого йому бракує.

«Просто комунізм!» — з гордістю по­думала Марго.

Марго помітила в натовпі постать Ах­мета Першого. «Бідненький! Обшарпа­ний, змарнілий, виснажений!»

— Андибере, — тихо спитала вона. — А що він такого видатного зробив?

— Забула, кицько? Коли ми тебе ви­зволили з неволі і попливли морем додо­му, на тебе напала морська хвороба і ти зарепетувала: краще смерть! Ми висади­лися на острові, там тебе знову схопили. Знову кинули за ґрати, посилили охоро­ну. Тоді Ахмет і викупив тебе з неволі.

— Нічого собі! А скільки я коштую?

— Цілий Ахметів гарем і три фіри зо­лота.

Марго була потішена. «Молодець, Ахмете!»

Почалися видовища: цирк, бій кар­ликових биків, родео, футбол, фокуси, маріонетковий театр, танці, опера...

Марго сама із задоволенням брала у цьому неподобстві участь. Вона разом з усіма порпалася у фірах, плескала у долоні витівкам кенгуру, м’яшкорила в руках коалу, билася з левами, танцюва­ла, співала...

Втомившись, вона присіла на свій трон і подумала: це я роблю востаннє. Чи сумно мені йти? Ні. Зовсім. Навпаки. Мене народ довго пам’ятатиме.

До трону підійшов Ахмет Перший.

— Та-ак, Марго. Наступному волода­реві землі Обретеної важко буде тебе пе­реплюнути...

— Згодна. В моєму пануванні є якийсь шарм. А тепер прийде якийсь бовдур і буде податки, здерті з людей, витрачати на себе... І, сіромаха, ніяк не второпає, чому від панування він не отримує кайфу?

— Дякую, повелителько, за визво­лення і за привілеї!

— Ти — старий хитрий жук. Хоч ти живеш не за моїми законами, але народ мій тебе любить. А народ завжди знає, що робить. Та й я, чесно кажучи, прики­піла серцем до тебе, паскуднику.

Сонце повернуло на захід.

Марго кивнула Андиберу, той підвів двох коней. Вони сіли верхи і повільно рушили з міста. Вони не взяли з собою нічого, окрім своєї маленької донечки.

Вона сиділа в рожевому платтячку по­переду Андибера.

Спустившись у долину, вони поспі­шили за сонцем. Обернулися востаннє на свою фортецю і побачили, як мури обліпили люди, тисячі людей, які про­воджали їх поглядом. Марго була пере­конаною: у кожного на очі навернулася сльоза...

Епілог

Минув рік.

За цей час у фірмі відбулося три розлучення. Першим розлучився Спи­ридоненко. Потім — майже одночас­но — шеф і Марго. У шефа процедура відбулася досить болісно. У Марго — навпаки — мирно. Чоловік Марго спер­шу був шокований звісткою про те, що дружина його кинула. Однак пізніше з’ясувалося, що саме цього йому й треба було. Бо виявилося, він створений, щоб жити самому. А діти і дружина заважа­ли йому самореалізуватися. Він актив­но взявся за докторську дисертацію, і справа просувалася дуже успішно.

За цей час Леська народила близню­ків-хлопців. На загальних зборах колек­тиву фірми «Розкажи мені...» вирішили назвати їх Петром і Павлом. Через пів­року після неї розродилася і Марго. Як і очікувалося, дівчинкою.

Шеф більше не «стрибає у гречку». Він дуже змінився: скоротив кількість нарад і