Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

— Не вірю! Я не можу бути мертвою... Я не можу залишити все так... — шепотіла вона, дивлячись в очі привиду.

— Люба Софі, чи відчуваєш ти зараз вагу корони? — запитав її Янгол Смерті, сам озвучуючи печальну відповідь. — Ні! Поглянь на лавку, ось там лежить твоє майже бездиханне тіло, руки якого тримають корону. А ти вже примара, зі своєю короною, але набагато легшою за всі ті, які носять королі та королеви живого світу... Переді мною стоїть твоя легка, як пір’їна, душа.

— Я справді мертва? — не вірила Софія, оглядаючись навколо.

Руки її ще ледь живого тіла міцно стиснули корону. Але втрачаючи силу життя, маленька людина відпустила золотий символ влади, який впав на сніг і беззвучно покотився до трояндових кущів.

Дівчина мимоволі згадала слова короля Оскара: “Спитаєш, як це відчувати владу у своїх руках, носити важкезну золоту корону з діамантами, оздоблену хрестом, на голові, сидіти на троні й дивитися на своїх незадоволених підданих? Це найгірше, що я відчув за свої 30 років життя...”.

— Гаразд, я залишуся примарою в замку замість Оскара. Відпустіть його, благаю, — дівчина повільно почала переходити від стадії “не віри” до “прийняття”.

— Ні, Софі! Я не можу, не хочу. Я... Покохав тебе за останні місяці за твою безстрашність і незламність. Знаю, ми не можемо бути разом, але не жертвуй собою. Ти не заслуговуєш бути вічним привидом, — зізнався король, взявши її за руки.

— Ти не винен, Оскаре, — тихо відповіла вона зі здавленим голосом. — Я б усе одно залишилася тут, навіть знаючи правду. Я така, яка є — відчайдушна до божевілля, не боюся ризиків. Взагалі мало чого боюся. Може, й у цьому мій недолік?

Він похитав головою, його погляд був сповнений болю і любові, яку він ніколи не міг повністю висловити.

— Якби я міг, я б дав тобі вічність, але не таку... — сказав він, і його голос перетворився на шепіт. — Я хотів, щоб ти жила, а не була приречена на таку долю.

Софія підійшла ближче, незважаючи на туман між їхніми світами.

— Якщо це ціна за те, щоб бути з тобою, то хай буде так, — сказала вона твердо, незважаючи на сльози. — Я більше не боюся помирати.

— О, як романтично, Оскаре Ескінг і Софіє Богемська! — розсміявся Янгол Смерті, — Яка мелодрама!

— Я кидаю тобі виклик! — викрикнув привид, його сердитий голос, як грім, розрізав туманний спокій. Вітер підхопив його слова, немов шепіт давно забутої душі.

Янгол Смерті, зловісно всміхаючись, підняв голову, ніби насолоджуючись грою, що от-от почнеться.

— Кому саме? Смерті Софії чи твоїй власній? — запитав він із холодною насмішкою.

— Смерті загалом… — Оскар зберігав свою гідність, хоча внутрішньо розривався між страхом і рішучістю. — Якщо я переможу, ти відпустиш мене на небеса, а їй повернеш життя.

Янгол знову посміхнувся, цього разу більш зловісно:

— А якщо ні, вона стане привидом, а ти — статуєю неподалік замку. Якщо люди не побояться, то будуть приходити сюди і обговорювати ваше нещасливе та неможливе кохання.

— Оскаре, ні! — відчайдушно вигукнула Софія.

Вона тримала стебло знищеної квітки так міцно, що її пальці почервоніли від зусиль, але душа не відчувала болю від колючок. Сльози збиралися на її віях, але вона не могла дати їм волі. Її примарне серце билося в такт зі страхом за Оскара.

Останній, ігноруючи її заклик, зробив крок уперед:

— Я приймаю умови!

Зіткнення двох сил було миттєвим. Янгол Смерті змахнув своїм мечем, і небо завібрувало від його сили. Привид, з таким самим мечем в руках, намагався відбити удари, та його рухи були дещо повільнішими, немов він боровся не лише з ворогом, а й з власними страхами та спогадами.

Кожен удар демонізованого меча був схожий на лезо, що проникало в саму душу. Софія спостерігала за цим із жахом. У її очах палало бажання допомогти, але вона знала, що не може втрутитися. Вона могла тільки стояти, міцно стискаючи залишки троянди, і молитися.

— Ти слабкий, Оскаре, як і завжди був, — засміявся чорнокрилий Янгол, здійнявши над ним лезо. —Ти не гідний ні Софії, ні життя.

Король впав на коліна, його сил не вистачало, щоб продовжити боротьбу. Він був виснажений. Обличчя, сповнене болю, тепер стало тьмяним і безнадійним.

— Оскаре, ні! — прокричала Софія, не витримавши. Розуміючи, що єдиний спосіб вижити — це кинути виклик самій смерті, вона з усією рішучістю, що залишилася в її душі, ступила вперед, залишивши позаду всі сумніви. — Я кидаю виклик! Якщо я справді мертва, то мені вже нічого боятися...

Янгол на мить застиг, осмислюючи почуте.

— Ти, смертна? — знизив він голос, — Ти хочеш зі мною боротися?

— Я знайду твою слабкість, і ти повернеш нас до життя!

Чорнокрилий посміхнувся, але цього разу його посмішка була більш хитрою:

— Ну що ж, ти маєш сміливість, я це визнаю. Але в мене немає слабкостей. Погляньмо, що з цього вийде.

Софія поглянула на зламану троянду в руках і раптом збагнула. Його слабкість — це не сила меча, не фізична чи надприродна перевага. Його сила і слабкість — час. Вона бачила, як пелюстки зів’ялої квітки літали у повітрі, але жодна секунда не повернеться назад.