Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

— Час... — тихо прошепотіла Софія, піднявши голову, тепер впевнена у своєму плані. — Я заберу в тебе те, що ти забираєш у всіх — час.

Янгол Смерті дивився на неї з подивом, його очі звузилися, усмішка зникла.

— Що ти верзеш? — пробурмотів він, задумуючись над її словами.

Софія зробила крок уперед, її голос був рішучим і непохитним:

— Я стільки всього пережила, дивлячись тобі у вічі. Ти забрав мого батька... Так, я стою зараз перед тобою безтілесна, але думаєш, я тебе боюся? Мені вже нема чого втрачати. На землі в мене було тільки життя, в якому я намагалась знайти себе. Але ти все забрав на мій 25-й день народження. Тож, настав час, віддати мені моє... Я не хочу боротися з тобою холодною зброєю. В мене є краща ідея — ми дивимось один одному в очі. Якщо я програю, то буде так, як ти схочеш, якщо ти програєш — навпаки.

— Яка сміховинна пропозиція, — буркнув він, намагаючись зберегти спокій. Але щось у голосі дівчини змусило його сумніватися. — Хай буде так!

Вони стояли дуже довго, дивлячись один одному в очі. Софія зібрала всю свою волю, спрямувавши її в погляд, сповнений болю й гніву. Це був не просто погляд, це була вся її душа, все, що вона втратила, всі ті мрії, які так і не здійснилися. Дівчина відчувала, як час навколо них наче застиг, зібравшись у стиснутій спіралі.

Через тривалий проміжок часу Янгол Смерті, вперше за віки, відвернув погляд, не контролюючи себе. Його впевненість похитнулася. Він відчув, як невидима сила тисне на нього, розбиваючи його незламність. Раптово він упав на коліна перед нею, зітхаючи від відчаю. Його тінь, що завжди супроводжувала його, розсипалася, як попіл.

— Ти... перемогла, — прохрипів він безпорадним голосом.

— Тепер ти віддаси нам наш час, — твердо вимовила дівчина.

Крилатий махнув рукою, і перед Софією з’явився слабкий промінь світла. Її тіло повільно оживало, пелюстки троянди на землі знову стали цілими.

— Оскаре… — тепер вже з м’якою посмішкою звернулася до привида дівчина, але перш ніж встигла продовжити, Янгол заговорив:

— Оскару також буде даровано дещо. Коли він з’єднається зі своїм скелетом, від полудня до опівночі буде людиною. Але від опівночі до полудня — він повернеться до примарного стану. Ви зможете жити разом, але якщо помре Софія, то ти, Оскаре, зникнеш також.

Король мовчки кивнув, його погляд був сповнений вдячності та любові до дівчини.

— Ви обидва отримали те, що хотіли, — посміхнувся Чорнокрилий, зникаючи в тумані, — але пам'ятайте, у всього є своя ціна...

Поки Софія та Оскар боролися за нове життя на тонкій межі між світом живих і мертвих, по дорозі за старими воротами замку, затягнутого густим туманом, важко котився темно-синій позашляховик. Двигун його глухо ревів, поки машина пробиралася через звивисту алею, порослу дикою травою. Невдовзі позашляховик зупинився, і двері різко відчинилися. З салону вийшла п’ятдесятирічна брюнетка з серйозним виразом обличчя, її карі очі блищали від рішучості, хоч вона й ледве стримувала хвилю емоцій. Її постать була міцною, а рухи нервовими, як у людини, що шукає відповіді після довгих років чекання. На воротах замку її зустріла кухарка місис Мері, що з підозрою витерла руки об фартух і трохи стривожено поглянула на гостю.

— Де моя донька? — різко спитала незнайомка, її голос злегка тремтів, хоч обличчя зберігало маску незворушності.

Місис Мері трохи здригнулася, відчуваючи напругу, але швидко відповіла:

— Вітаю, місис Емілі! Вона була на території маєтку...

Не втрачаючи ні секунди, Емілі швидко рушила далі, наче за нею хтось гнався, а кухарка поспішила за нею. Вони нишпорили у кожній кімнаті замку, їхні кроки луною віддавалися в холодних, порожніх коридорах. Кожен рух здавався їм вічністю, а тиша вселяла в душі холодний страх. Вони оглядали меблі, відчиняли рипучі двері, заходили у підземелля... Але все марно. Тоді, вирвавшись на подвір’я, Емілі й Мері побігли через густі зарості занедбаного парку, що нагадував місце з моторошного фільму жахів. Вітер стиха обдував обличчя, і у повітрі відчувався якийсь незримий присмак очікування.

І ось вони її побачили. Софія лежала на старій лавці під високою тополею, що відкидала темні тіні на її бездиханне тіло. Серце Емілі на мить зупинилося. Вона кинулася до доньки, а Мері намагалася стримати емоції.

— О, Боже! Софі! У неї немає пульсу! — голос Емілі задрижав, а очі налилися слізьми. Вона схопилася за серце, та не піддалася паніці.

Залишивши доньку під наглядом кухарки, Емілі швидко рушила до свого позашляховика, з якого витягла цілий арсенал обладнання для полювання на примар: електромагнітні вимірювачі, цифрові термометри, камери, окуляри нічного бачення. Її рухи були точними, як у людини, яка звикла діяти в екстремальних умовах, але цього разу на кону було щось значно більше — життя її дочки.

Невдовзі її камера зафіксувала дивний згусток енергії, що кружляв біля тіла Софії. Це було щось майже невидиме для звичайного ока, але апаратура зафіксувала його. Емілі з жахом і водночас полегшенням шепотіла:

— Це... її душа?

Поруч з тим згустком енергії мерехтіло ще два: один, ймовірно, належав привиду цього похмурого замку. Інший був для неї загадкою, і це змусило її кров закипіти — хто він? Що він робить тут?