Читати книгу - "Грішна"

— Пам’ятаєш день, коли мені довелося летіти в Абіджан?

— Пам’ятаю, — відповіла Мора. Вона досі відчувала ту гіркоту.

— Визнаю, я лишив тебе в жахливий момент, але я мусив летіти. Я єдиний міг впоратися з тими переговорами. Просто мусив бути там.

— Наступного дня після похорон мого батька? — Вона глянула на нього. — Ти був мені потрібен. Удома, поряд зі мною.

— «Єдина Земля» мене теж потребувала. Ми могли втратити цілий контейнер медичних товарів. Це не могло зачекати.

— Що ж, я це прийняла, хіба ні?

— Влучне слово. Ти прийняла. Але я знав, що ти зла на мене.

— Бо таке траплялося постійно. Річниці, похорони — ніщо не тримало тебе вдома. Я завжди була на другому місці.

— І все звелося саме до цього, чи не так? Я мусив обирати між тобою та «Єдиною Землею». Не хотів обирати й не думав, що повинен. Не тоді, як стільки всього було на кону.

— Ти не можеш сам урятувати світ.

— Я можу зробити до біса хорошого. Ти теж у це колись вірила.

— Усі зрештою вигоряють. Ти багато років був поведений на тому, що люди в інших країнах помирають. А тоді одного дня прокинувся й вирішив для різноманіття зосередитися на своєму житті. На тому, щоб завести власних дітей. Але й на це ти теж часу не мав. — Мора глибоко вдихнула, відчула, як у горлі стали сльози від думки про дітей, яких вона хотіла, але, напевно, вже ніколи не матиме. Думаючи і про Джейн Ріццолі, чия вагітність навела болісний фокус на Морину бездітність. — Мене втомив шлюб зі святим. Я хотіла мати просто чоловіка.

Минула мить, різдвяні вогники в неї над головою злилися в барвисті мазки.

Віктор взяв її за руку.

— Здається, це мій провал, — мовив він.

Мора глитнула, кольорові плями знову сфокусувалися в лампочки на дроті.

— Ми обидва не впоралися.

Віктор не відпустив її руки, міцно стиснув, наче боявся, що якщо відпустить, то другого шансу торкнутися вже не матиме.

— Говорити можна що завгодно, — сказала вона. — Але я не думаю, що щось між нами змінилося.

— Ми знаємо, що пішло не так.

— Це не значить, що цього разу ми можемо щось виправити.

Він тихо мовив:

— Ми не повинні нічого робити, Моро. Можемо просто бути разом. Хіба зараз цього не досить?

«Просто бути разом». Це звучало так просто. Лежачи поряд з ним, торкаючись самими руками, Мора подумала: «Так, я можу. Можу відсторонитися достатньо для того, щоби спати з тобою й не дозволити себе скривдити». Секс без кохання — чоловіки насолоджуються ним без зайвих роздумів. То чому вона не може?

«І, може, цього разу, — прошепотів жорстокий голосок, — це він залишиться з розбитим серцем».

12

Дорога до Г’янніспорта мала б зайняти лише дві години — на південь 3-м шосе, а тоді 6-м до Кейп-Код, але Ріццолі довелося двічі зупинитися заради вбиральні, тож до мосту Сагамор вони доїхали аж о третій. За мостом детективи несподівано опинилися в краю літніх відпусток: їхній шлях пролягав через маленькі містечка, що гарненькими намистинами йшли вздовж півострова. До того Ріццолі була у Г’янніспорті лише влітку, коли на дорогах було повно автомобілів, а до крамниць із морозивом тягнулися черги з людей у футболках і шортах. Вона ще не бачила цих країв у холодний зимовий день, коли половина ресторанів були закриті, а на тротуарах можна було уздріти хіба кількох сміливців у наглухо застебнутих від негоди пальтах.

Фрост звернув на Оушен-стріт і зачудовано пробуркотів:

— Оце так-так! Ти подивись на розмір цих будинків.

— Хочеш переїхати? — спитала Ріццолі.

— Може, й так, як зароблю перший десяток мільйонів.

— Скажи Еліс, хай попрацює над першим мільйоном, бо з твоєю зарплатнею це неможливо.

Письмові вказівки провели їх між парою гранітних колон широкою під’їзною доріжкою до красивого будинку біля води. Ріццолі вийшла з автомобіля, зупинилася, тремтячи на вітру, щоб помилуватися посрібленим сіллю ґонтом і трьома вежками з виглядом на море.

— Можеш повірити, що вона залишила все це, щоб стати черницею? — мовила вона.

— Гадаю, коли Бог кличе — треба йти.

Джейн похитала головою.

— Я б залишила його дзвонити далі.

Детективи піднялися на ґанок, Фрост натиснув на кнопку дзвінка.

Двері відчинила невисока темнокоса жінка.

— Ми з поліції Бостона, — сказала Ріццолі. — Телефонували вам. Ми до місіс Маджіннес.

Жінка кивнула й відступила, пропускаючи їх.

— Вона в морській кімнаті. Я вас проведу.

Вони пройшли полірованою тиковою підлогою повз картини з кораблями й буремним морем. Ріццолі уявила, як Камілла росла в цьому домі, як маленькою бігала по блискучій підлозі. Чи не бігала? Може, їй було дозволено хіба що ходити поміж старожитностей, тихо й статечно?

Жінка провела їх у велику кімнату. Вікна від стелі до підлоги виходили на море. Сіра, збурена вода за вікном була така приголомшлива, що одразу ж прикувала до себе погляд Ріццолі, і вона спершу не звернула уваги ні на що інше. Але навіть дивлячись на воду, відчувала кислий запах, що панував у кімнаті. Запах сечі.

Вона розвернулася й побачила джерело запаху — чоловіка в лікарняному ліжку біля вікна, схожому на мистецький об’єкт. У кріслі біля нього сиділа рудоволоса жінка, яка підвелася привітати гостей. Ріццолі не побачила в ній нічого подібного до Камілли. Юна послушниця була витончена, майже ефемерна, ця жінка ж — самий глянець і блиск, волосся підстрижене ідеально рівною шапочкою, брови чіткі й вигнуті, мов крила мартина.

— Я Лорен Маджіннес, мачуха Камілли, — сказала вона й потисла Фростові руку. Деякі жінки схильні ігнорувати представниць власної статі, зосереджуючись на присутніх чоловіках. Вона була саме такою, тож усю увагу звернула на Баррі Фроста.

Ріццолі сказала:

— Добридень, я говорила з вами телефоном. Я детектив Ріццолі, це детектив Фрост. Дуже співчуваємо вам.

Лише тоді Лорен нарешті перевела погляд на Ріццолі.

— Дякую.

От і все, що вона сказала. А тоді глянула на жінку, яка провела їх у кімнату.

— Маріє, скажи, будь ласка, хлопцям, щоб спустилися до нас. Приїхала поліція. — Вона розвернулася до гостей, указала на канапу. — Прошу, сідайте.

Ріццолі опинилася поряд з лікарняним ліжком. Подивилася на долоню чоловіка, скручену, немов пазур, на його обличчя, що немовби стікало з одного боку нерухомою калюжею, й пригадала останні місяці життя свого дідуся. Як він лежав у своєму ліжку в будинку для літніх, які свідомі й розгнівані були його очі в полоні тіла, що більше не слухалося вказівок. В очах цього чоловіка вона побачила