Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Боїшся, що Віка замість мене почне забирати тебе зі школи?

– Так.

– Дарма, я тебе нікому не довірю. Ми з тобою такі чудові подруги, і ніякі дівчата Данила цього не змінять.

– Тоді гаразд.

Вони піднялися на другий поверх, зайшли у квартиру, і поки Поліна справлялася з докучливими шнурками, Даша зазирнула у вітальню, де мали перебувати двоє гостей. Так і було, тільки від побаченого в неї ледь очі на лоба не полізли. Хоча вона не здивувалася, заставши Ігоря і Христину не за самим пристойним заняттям. Поцілунком це складно назвати – надто ніжне слово. Зі звірячим бажанням вони кидалися одне на одного: Ігор був без футболки, а Христина рішуче розстібала свою блузку. Невдовзі вона відчула на собі вбивчий погляд і відкрила одне око під час поцілунку. Побачивши у дверях Дашу, як ошпарена відскочила від хлопця, ім'я якого не спромоглася дізнатися.

– Дідько, – зніяковів Ігор і потягнувся за футболкою. – Ніколи не був нянькою, не знаю, як поводитися.

Під спалахуючим поглядом Даші ці двоє миттєво привели себе до ладу, повністю одягнувшись, а коли дихання відновилося, до них завітала Поліна. Оглянула кожного і, не помітивши нічого підозрілого, зникла в сусідній кімнаті.

– Вийдемо, – Даша махнула головою, звертаючись до Ігоря. 

Той неохоче поплентався слідом.

– Дякую, що «доглянув» за нею, – незворушно проговорила вона, зайшовши на кухню. – Я б тебе залишила, але боюся, від мамки влетить. Тож вали додому, домашку я сфоткаю і на пошту кину. Сподіваюся, вона не змінилася.

– Добре, дякую, – Ігор натягнув невинну посмішку. – Я тоді піду. Прошу вибачення за незручності.