Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

— Допоможіть, — прошепотіла я онімілими губами.

Туман поглинав звуки, не дозволяв їм поширитися. Думки плуталися, а перед очима затанцювали білі плями. Я розуміла, що ще трохи, і втрачу свідомість. Тому, запанікувавши, зажмурилась і з останніх сил крикнула:

— Асгейре!

Важкі руки стиснули мої плечі. Я смикнулась, але вони не відпустили, і я налякано закричала знову.

— Єво! Прокинься!

Руки струсили мене з такою силою, що голова смикнулася вперед-назад. Відчувши, що знову можу дихати, я судомно втягнула повітря в легені.

— Єво! — продовжував кликати наполегливий голос.

Розплющувати очі було страшно, але свідомість потроху яснішала. Я відчула, що сиджу на чомусь м’якому, а руки продовжують утримувати мене за плечі. Хтось метушився поруч, до вух долинали стривожені перешіптування.

Наважившись, я розплющила очі й здивовано відсахнулася.

Мене тримала Нора. Це її руки лежали на моїх плечах, її голос витягнув мене з жахіття.

— Що сталося? — тремтячим голосом прошепотіла я.

Валькірія хмурилась, а Луїза за її спиною не зводила з мене підозрілого погляду. Вони обидві були в довгих нічних сорочках, як і я, а за вікном досі була ніч.

— Інгрід повернулася, — повільно, ніби зважуючи кожне слово, мовила Нора. — Ми подумали, що тобі варто піти до неї.

— Чому вона не тут? Де вона?

Струсивши головою, я прогнала залишки туману. Нора відійшла подалі і перезирнулася з Луїзою. Та стиснула губи і перевела на мене напружений погляд.

— Вона в лазареті.

По голосу Луїзи неможливо було щось прочитати, та й у мене не було на це часу.

Інгрід в лазареті? Це означає...

Поспіхом переодягнувшись, я помчалася до лісу, але різко зупинилась на узліссі. Переді мною простиралася темна ніч. На небі не було ні хмаринки, але тонкого серпика місяця і зірок було недостатньо, щоб освітити густий ліс. Нічна прохолода і легкий вітерець оповили мене з усіх боків.

Від однієї думки про те, щоб зайти туди, по спині пробігли мурашки пережитого уві сні жаху — липкого і жадібного. Здавалося, він тільки й чекав, поки я залишуся одна.

Переноситись одна я боялася — Асгейра поруч не було, щоб допомогти, в разі чого. Тому, розправивши плечі, зробила перший крок. Потім другий, третій.

Я пам’ятала застереження Асгейра й Інгрід не ходити в ліс вночі, але вибору не лишалося. Що, як Інгрід не доживе до ранку? Що, як їй потрібна допомога? Я не могла лишити її одну.

Ноги самі несли мене вперед. Тренування Аса нарешті давали плоди — ще ніколи я не бігала так швидко. Ліс, здавалося, розступався переді мною. Світляки, що невідомо звідки тут взялися, кружляли довкола стежки, немов німі поводирі. Крони дерев чомусь не здавалися такими густими, як ще зранку — крізь них пробивалося світло нічного неба, розганяючи пітьму. Невидимі чудовиська гарчали десь вдалині, але не наближались, навіть коли я зупинялася, щоб віддихатись.

Дорога через ліс зайняла не більше десяти хвилин. Захекавшись, я озирнулася на темні дерева позаду і раптом помітила темну постать. Світла зірок і місяця вистачило, щоб вихопити його кожух, густо вкритий листям і мохом, і оленячі роги на голові. Обличчя істоти зеленуватого кольору вкривали старечі зморшки.

Лісовик.

То ось чому на мене ніхто не напав... Хранитель лісу допоміг мені безпечно пройти крізь свої володіння.

Я відкрила було рот, щоб подякувати, та він уже зник серед дерев. Я ще трохи постояла, видивляючись його, але врешті-решт рушила до школи. В одному з вікон на першому поверсі тьмяно горіло світло, тож я поспішила туди.

Увірвавшись в лазарет, я одразу помітила Інгрід. Вона лежала на одному з десятка ліжок, а біля неї на грубій приліжковій тумбі мерехтіла самотня свічка. Очі подруги лишалися закритими.

Біля неї горою височів Гуннар. Зачувши мої кроки, він різко розвернувся, напружившись. Щойно я ступила на поріг, він схопився за сокиру на спині, але, впізнавши мене, полегшено зітхнув і знову розслабився. Поки я наближалася на ослаблих ногах, Інгрід не ворушилася.

— Що з нею? Вона жива? — тихо спитала я, нажахано роздивляючись подругу.

Біле волосся Інгрід розтріпалося. Деякі пасма злиплися від вже засохлої крові. Її й так бліде обличчя зараз зовсім побіліло. Повні губи, що так любили посміхатися, потріскались, а куточки опустилися. Але й це було не найгіршим.

Гірше за все було бачити білу сорочку, в якій вона вирушила зранку на завдання. Тонка ковдра вкривала Інгрід вище грудей, але навіть вона не могла приховати тканину, розірвану на шматки і повністю просякнуту багряною кров’ю. В порізах вгадувалися сліди величезних пазурів.

Я здригнулась, згадуючи кігтисту лапу на власному плечі.

— Жива, — пробурмотів Гуннар.

— Це зробив перевертень? І де Бруно?

— Ні. Я вже послав за цілителькою, — глухо відповів воїн.

З кожним словом він ніби повертав втрачену мужність. В його голосі було стільки каяття, що воно загрожувало вилитись через край, мов вода з переповненого глечика.