Читати книгу - "Син"

— Ось твій прадід Корнеліус, який був адвокатом, відомим на весь Даллас, — уже вкотре торочила бабуся. — А це — твій прапрадід Сайлас Бернс, який мав найбільшу плантацію в усьому Техасі, допоки янкі не звільнили негрів.

Джинні мало що знала про негрів. Хіба що бачила кількох чорношкірих носильників у потягах і чула, начебто в східній частині Техасу негрів — повно. Але вона точно знала дещо про цих стариганів із давніх феротипів, які носили довжелезні вуса та ідіотські накрохмалені комірці (і взагалі мали такий вигляд, ніби їм кнопку під зад підклали). Вона знала, що ці люди для неї — зовсім чужі й уже ніколи не стануть рідними, хай би що там казала про них бабуся. Крім світлин, Джинні мусила роздивлятися ще й старі запрошення на бали, візитні картки, потворні брошки та інші не менш безглузді прикраси. І ще бабуся показувала обручку, що залишилася їй від першого чоловіка (другим її чоловіком був дідусь Джинні — Пітер Мак-Каллоу, якого полковник називав «Ходячою Ганьбою»).

Час від часу бабуся брала Джинні із собою на кінні прогулянки. Їздила вона в дамському сідлі — єдиному, що залишилося в окрузі Дімміт. І, треба сказати, їздила непогано (хоча дівчинка й не розуміла, як можна взагалі сидіти в такому чудернацькому сідлі). А на онучку все бурчала: мовляв, дівчинка не повинна їздити верхи без сідла та лазити по парканах.

— Колись ти накоїш дещо таке, про що потім дуже жалкуватимеш, — полюбляла повторювати їй бабуся.

Що саме «накоїть» Джинні, літня жінка не уточнювала. Якщо ж траплялося так, що дівчинка засинала під її нескінченне буркотіння в бібліотеці, — досить боляче щипала внучку, щоб та прокинулась.

Дорослі (у тому числі, певна річ, бабуся) зовсім не переймалися через те, що вміли розповідати лише надокучливі історії. А тим більше — через те, що Джинні було нудно їх слухати. Хоча «нудно» — це ще дуже м’яко сказано! Дівчинка не раз думала, що краще вже здохнути, ніж слухати якусь маячню про страшенно розумних, а до того ж іще й надто вродливих та витончених людей. А от полковник якщо й знав якісь нудні історії, то, мабуть, позабував їх усі. Прадід ніколи не торочив дівчинці одне й те саме. Натомість він учив її знаходити пташині гнізда — наприклад, яструбине. Показував такі дивні речі, як скелети двох оленів, які загинули від того, що зчепилися рогами й не змогли розчепитися. Або закам’янілий листок якогось доісторичного дерева. Або ж якусь чудернацьку кістку чи шматочок кременю фіолетового кольору. Вони складали всі свої знахідки (наприклад, черепи мишей, білок та єнотів) у коробку, що була для Джинні справжньою скарбницею.

Якщо в полковника не було гостей, він зазвичай сидів на ґанку та майстрував вістря для стріл або вистругував щось зі шматків кедрового дерева. Якось він аж так замислився й непомітно для себе перетворив шматочок дерева на купку стружок.

— Якби я не був таким старим, — сказав тоді він, — то звів би тут завод, на якому виготовляють літаки, і ми продавали б їх великим цабе з уряду. А злітну смугу можна було б обладнати на тому полі, що неподалік Сандерсона.

Він спробував одного разу навчити правнучку робити вістря для стріл. Та із цього нічогісінько не вийшло: дівчинка майже одразу поранила собі долоню гострим шматком кременю. Спершу Джинні здивувалася через те, що такий крихітний камінець може так глибоко врізатися в людське тіло. Потім вона забула геть про все, задивившись на струмінь крові, що витікала з її рани. І нарешті її знудило. Полковник притяг правнучку до кухні, де перебинтував їй рану. А тоді вони знову повсідалися на ґанку.

— Я гадаю, що це саме той випадок, коли тобі можна дати трохи випити, — підморгнув дівчинці прадід.

Він пішов до будинку й незабаром повернувся з келихом справжнісінького джулепу (то й що, що віскі до нього не додали?). Це було не що інше, як змова двох людей проти всього доброго та правильного. І Джинні, не тямлячи себе від радощів, геть забула про свою поранену руку.

— Наче й безглузда забавка, — мовив полковник, беручи до рук шматочок кременю, з якого дівчинці не вдалося зробити вістря для стріли. — Але якщо ти вмієш власноруч виготовити ніж, то зумієш зробити й будь-що інше. Знаєш, що я коли-небудь утну? Візьму всі свої вістря для стріл та й розкидаю їх по всій території ранчо. А через тисячу років якийсь історик знайде їх і стане вигадувати всіляку маячню. Бачиш дрозда на гілці он того в’яза?

Джинні пильно придивилася, але, нікого не побачивши, похитала головою. Сонце сяяло яскраво, та по-справжньому ще не гріло. Але дуби вже потроху скидали своє торішнє листя, що знаменувало початок справжньої весни.

— Якось я дізнався про німецького вченого на прізвище Герц, — вів далі полковник. — Його іменем багато чого назвали. Що таке, наприклад, «тріщина Герца»? Це те, що відбувається, коли розколюють шматок кременю. От і все. Але ж відкриття це зробив аж ніяк не Герц. Справжній першовідкривач помер два мільйони років тому: саме тоді люди почали виготовляти собі зброю, розбиваючи кремінь. Запам'ятай: хай би що ти винайшла — потурбуйся про те, щоб це назвали твоїм ім’ям. Інакше все твоє життя буде безплідним копирсанням у багнюці.

Розділ 12

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

16 серпня 1915 року

Тільки-но стемніло — у містечку почалася стрілянина. Десь опівночі до воріт нашого ранчо припхалася «делегація» (їх було чоловік п’ятдесят) зі смолоскипами. Звичайно ж, вони вимагали видати їм усіх мексиканців, яких ми прихистили.

Удиратися до ранчо вони, однак, не поспішали. Півсотні — а все одно боялися переступати межу володінь Мак-Каллоу, тому що надто добре знали полковника. Нарешті один із них узявся перелазити через наші ворота, поставивши ногу на засув. І ми одразу ж відкрили вогонь (поки що — поверх голів). Чарлз стріляв із гвинтівки «Ремінґтон», і ці залпи змусили юрбу відступитися від воріт і дати драпака (ми ж мусили потім гасити полум’я від смолоскипів, які з переляку покидали на траву непрохані гості).

Трохи пізніше під’їхав Ніл Ґілберт (із ним були ще двоє з Ліги Закону та Порядку) та й заскиглив: мовляв, витуріть із вашого ранчо мексиканців, бо інакше ті головорізи спалять усе містечко.

— То йдіть і перестріляйте тих головорізів! — гаркнув Чарлз. — Чи вам