Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

– Що це? – спитала я.

– Це йому треба їсти! – сказав Андрюс, нахиляючись до Йонасового обличчя. – Йонасе, якщо ти мене чуєш, відкрий рота!

Йонас не поворухнувся.

– Йонасе, – сказала я, – відкрий рота. У нас є те, що тобі допоможе.

Мій брат розтулив губи.

– Молодчина, – сказав Андрюс. Занурив лезо ножа в бляшанку і витяг звідти соковитий тушкований помідор.

Мені аж щелепи звело. Помідори! У мене потекла слина. Щойно помідор торкнувся Йонасового рота, губи в нього затремтіли.

– Так, правильно, жуй і ковтай, – сказав Андрюс. Тоді звернувся до мене: – Вода є?

– Так, дощова.

– Хай поп’є, – сказав Андрюс. – Йому треба все це з’їсти.

Я просто не могла відвести очей від тих помідорів. Сік стікав з ножа Андрюсові на пальці.

– Де ти їх узяв? – дивувалася я.

Він з огидою глянув на мене:

– Та от до крамниці на розі сходив, знаєш таку? – він зміряв мене поглядом і відвернувся. – А де, по-твоєму, я б їх узяв? Украв я їх.

Він вкинув останні шматочки помідорів моєму братові в рот. Йонас випив сік із бляшанки. Андрюс витер ніж і руки об штани. Я відчула, що тіло просто накинутися готове на той сік.

Повернулася мама з однією із сибірячок, з якими Йонас шевцював. На головах і плечах їм намело товстий шар снігу. Жінка побігла до мого брата, щось швидко говорячи російською.

– Я намагалася пояснити їй, що сталося, – сказала мама. – Але вона наполягла на тому, щоб самій піти подивитися.

– Андрюс приніс консервованих помідорів і нагодував ними Йонаса, – розповіла я.

– Помідори? – вражено повторила мама. – О, дякую! Дуже дякую, любий, і мамі від нас подякуй!

Сибірячка заговорила до мами.

– Є такий чай, який його вилікує, – переклав Андрюс. – Вона просить твою маму зібрати для нього складники.

Я кивнула.

– Андрюсе, зможеш іще трохи побути в нас? – спитала мама. – Я знаю, що Йонасові з тобою набагато краще. Ліно, став воду на вогонь чай варити, – мама нахилилася до мого брата. – Йонасе, я зараз повернуся, сонечко. Я пішла по чай, який тебе вилікує.

49

Ми сиділи мовчки. Андрюс дивився на мого брата і стискав кулаки. Про що він думав? Чи він сердився, що Йонас хворий? Чи на те, що його мати спить з енкаведистами? Чи що його батько загинув? А може, він просто сердився на мене.

– Андрюсе!

Він не озирнувся до мене.

– Андрюсе, я повна дурепа.

Він озирнувся.

– Ти до нас такий добрий, а я… я просто дурепа, – я опустила очі.

Він нічого не сказав.

– Я поспішила з висновками. Я була дурна. Вибач, що звинувачувала тебе, ніби ти за нами стежиш. Мені було жахливо… – він мовчав. – Андрюсе!

– Ну так, тобі шкода, – сказав він. І поглянув на мого брата.

– І… і мені твою матір шкода, – бовкнула я.

Я схопила своє малювання. Стала закінчувати кімнату Йонаса. Спочатку я звертала увагу на мовчання. Воно нависало, важке, незручне. А коли я продовжила малювати, то мене поглинуло це заняття. Я була зайнята тим, щоб як слід промалювати м’які, гарні складки на ковдрі. Письмовий стіл і книжки також повинні вдатися якнайкраще. Йонас у своєму столі й книжках душі не чув. Я дуже люблю книжки. Як я за ними скучила.

Я несла портфель обережно, щоб не пошкодити книжок. Не можна, щоб він, як завжди, гойдався абияк. Адже там – Едвард Мунк. Я два місяці чекала, поки вчителька отримає ті книжки. І вони врешті прибули – з самого Осло. Я розуміла, що батькам не припаде до душі Мунк і його стиль. Дехто називає його малярство «занепадницьким мистецтвом». Але щойно я побачила репродукції «Тривоги», «Відчаю» і «Крику», я просто мусила побачити ще. Його образи викривлені, заламані, наче зображені крізь невроз. Вони мене вразили до глибини душі.

Я відімкнула двері. Побачила на підлозі вкинутий листоношею самотній конверт і побігла до столика в передпокої. Розірвала конверт.

Дорога Ліно,

з Новим роком. Вибач, що я не писала. А тепер, після Різдва, в житті стало все зовсім серйозно. Мама з татом сваряться. Тато постійно ходить сердитий і майже не спить. Уночі все ходить по дому, а потім в обід приходить отримати пошту. Поскладав у коробки майже всі книжки – каже, що вони займають забагато місця. Навіть дещо з моїх книжок із медицини в коробку сунув. Чи не збожеволів він? Усе так змінилося після анексії.

Ліно, будь ласка, намалюй мені той будиночок у Ніді. Теплі й сонячні спогади про літо допоможуть мені пережити холоди до весни.

Будь ласка, напиши, які в тебе новини, про що ти думаєш, що малюєш.

Цілую,

твоя двоюрідна сестра

Йоана

– Він розповідав мені про свій літак, –