Читати книгу - "Егоїстичний ген"

Згідно з моїм спрощеним припущенням, певна тварина вираховує найкращий варіант для її генів. Насправді ж генофонд наповнюється генами, які впливають на тварин таким чином, що ті поводяться, немов виконали такі розрахунки.

Зрештою, цей розрахунок є надто далеким від ідеального. Він не бере до уваги багато важливих моментів, таких як вік індивідів, що про них мова. Крім того, якби я перед тим добре попоїв, тому подужав з’їсти лише одного гриба, безсумнівна користь від мого сигналу про їжу була би більшою, ніж якби я був голодним. Нема межі прогресивним покращенням розрахунку, якого можна було б досягти у найкращому з усіх можливих світів. Але реальне життя триває не у ньому. Ми не можемо очікувати, що тварини насправді враховуватимуть кожну деталь у пошуках оптимального рішення. Завдяки спостереженням та експериментам над дикою природою ми маємо виявити, наскільки насправді близько тварини від досягнення ідеального аналізу витрат і вигод.

Для того, щоб переконатися, що ми не надто відбігли від суб’єктивних прикладів, на певний час вдамося до мови генів. Живі організми — це машини, запрограмовані генами, яким вдалося вижити. Гени, що вижили, зробили це в умовах, що в середньому були характерними для середовища існування цього виду в минулому. Тому «зважування» витрат і вигод базується на минулому «досвіді», так само, як це роблять люди, приймаючи рішення. Проте досвід у цьому випадку має особливе значення досвіду генів або, що краще, умов виживання генів у минулому. (Оскільки гени також наділяють машини для виживання здатністю навчатися, можемо сказати, що деякі зважання на ризик і вигоду робилися ще й на підставі індивідуального досвіду.) Допоки умови раптово не зміняться, розрахунки будуть точними, а машини для виживання загалом прийматимуть правильні рішення. Якщо ж відбудуться радикальні зміни, машини для виживання почнуть робити помилки, за що поплатяться їхні гени. Зрештою, і рішення людей, базовані на застарілій інформації, зазвичай бувають неправильними.

Оцінювання спорідненості також є об’єктом помилок та сумнівів. Досі в наших спрощених розрахунках ми вважали, наче машини для виживання знають, хто є їхнім родичем та наскільки близьким. У реальному житті таке точне знання теж іноді можливе, але значно частіше спорідненість вдається оцінити лише приблизно. Наприклад, уявімо, що A і B мають однакові шанси бути зведеними або рідними братами. Їхня спорідненість складає ¼ або ½, але, оскільки ми не знаємо, наполовину вони брати чи рідні, ефективно можна використовувати лише середнє значення 3/8. Якщо точно відомо, що у них одна мати, а от імовірність того, що батько спільний, складає лише 1 до 10, тоді є 90 % упевненості, що вони зведені брати і 10 % упевненості, що вони рідні брати, а дійсна спорідненість складає 1/10 × ½ + 9/10 × ¼ = 0,275.

Але коли ми говоримо про 90 % упевненості, кого маємо на увазі? Натураліста після тривалих польових досліджень чи тварин? Насправді, різниці між ними, мабуть таки, не буде. Щоби переконатися в цьому, варто довідатися, як тварини насправді розпізнають своїх близьких родичів[36].

Ми знаємо своїх родичів, бо нам про це сказали, ми якось їх називаємо, маємо офіційні шлюби, письмові записи та добру пам’ять. Багато соціальних антропологів займаються саме «родинними зв’язками» у суспільствах, які вивчають. До того ж вони мають на увазі не реальні генетичні родинні зв’язки, а суб’єктивні й культурні уявлення про родинні зв’язки. Людські звичаї та племінні ритуали зазвичай надають велику вагу родинним стосункам — надзвичайно поширене поклоніння предкам, у дуже багатьох сферах життя домінують родинні обов’язки та вірність. Кревну помсту і міжкланову ворожнечу легко пояснити завдяки генетичній теорії Гамільтона. Табу на кровозмішування свідчать про розвинену родинну свідомість людей, хоча генетична перевага цієї заборони немає нічого спільного з альтруїзмом; вона, мабуть, пов’язана зі шкідливим впливом рецесивних генів унаслідок спаровувань між близькими родичами. (Багатьом антропологам таке пояснення чомусь не до вподоби.[37])

Але як можуть дикі тварини «знати» своїх родичів або, інакше кажучи, яких правил поведінки вони можуть дотримуватись, аби виникало враження родинних зв’язків між ними? Практичне вирішення цієї проблеми пропонує припис добре поводитися із родичами. Треба, щоби тварини отримували від своїх генів просте правило дій, що не передбачає премудрого пізнання кінцевої мети цих дій, однак працює, принаймні, за звичайних умов. Ми, люди, дотримуємося правил, і вони настільки впливові, що навіть не дуже тямущі коряться їм навіть тоді, коли добре знають, що вони не принесуть нікому жодної користі. Наприклад, деякі ортодоксальні іудеї та мусульмани скоріш помруть з голоду, ніж порушать заборону вживання свинини. Яких же простих практичних правил можуть дотримуватися тварини, які за нормальних умов справляли би ефект сприяння своїм близьким родичам?

Якби тварини мали тенденцію поводитись альтруїстично з індивідами, схожими на них, тоді опосередковано приносили би користь своїм родичам. Значним чином це залежить від особливостей виду, про який ідеться. Таке правило в будь-якому випадку лише привело б до «правильних» рішень у статистичному сенсі. Якби змінилися умови, наприклад, певний вид почав жити значно більшими групами, це могло б привести до неправильних рішень. Можливо, расові упередження можна трактувати як ірраціональне узагальнення тенденції родинного добору ідентифікувати себе з фізично схожими індивідами та вороже ставитися до тих, що мають іншу зовнішність.

Для представника виду, що мало пересувається або пересувається невеличкими групами, існує велика ймовірність, що той індивід, який випадково йому трапився, виявиться його доволі близьким родичем. За таких обставин позитивний вплив на виживання може справити правило добре поводитися з будь-яким представником виду, що його зустрінеш, бо ген, схиляючи своїх власників дотримуватися цього, може стати більш чисельним у генофонді. Це може бути причиною, чому альтруїстична поведінка поширена в групах мавп і китів. Якщо не дати китам та дельфінам дихати повітрям, вони потонуть. Часто дитинчат китів і поранених особин, що не можуть самі підплисти до поверхні води, рятують і підтримують інші члени групи. Невідомо, чи мають кити якісь способи розпізнавання своїх близьких родичів, однак, це не так і важливо. Можливо, загальна вірогідність того, що випадковий член групи виявиться родичем, настільки висока, що альтруїзм вартий зусиль. До речі, відоме мінімум одне свідчення порятунку диким дельфіном людини, що тонула. Його можна трактувати хибним застосуванням правила про порятунок інших представників групи. «Визначення» члена групи, що тоне, у цьому правилі може виглядати приблизно так: «Довгий предмет, що борсається та задихається біля поверхні води».

Засвідчено, що дорослі самці бабуїнів ризикують життям, захищаючи стадо від таких хижаків як леопард. Цілком може виявитися, що самець матиме, в середньому, доволі велику