Читати книгу - "Куджо"

«Якщо надумаю плакати, краще зробити це в довбаному сральнику», — гірко подумав Вік. Таке з ним зробили шість речень на аркуші дешевого паперу.

Світ був неймовірно крихким, таким крихким, як оті великодні яйця, що гарно розмальовані ззовні і порожні всередині. Тільки минулого тижня він думав про те, щоб забрати Теда і просто поїхати. Зараз він запитував себе, чи застане Теда і Донну на місці, коли вони з Роджером повернуться. Чи може Донна взяти і зникнути, забравши малого? Наприклад, поїхати до матері в Поконо[48]?

Звичайно, така можливість є. Вона може вирішити, що розлука на десять днів — це занадто мало як для нього, так і для неї. Може, їм піде на користь розлука на шість місяців? І в неї Тед. Хто тримає, того й власність, хіба ні?

«А може, — багатозначно промовив скрадливий внутрішній голос, — може, їй відомо, де зараз Кемп. Може, вона вирішить піти до нього. Спробувати пожити з ним якийсь час. Вони можуть спробувати разом відшукати своє щасливе минуле».

«Чудове божевілля в понеділок уранці», — з важким серцем подумав Вік.

Та думка не зникла. Майже, але не безслідно.

На той час, коли літак приземлився в аеропорту Лоґана, Вік осушив свій коктейль до краплі. Від напою з’явилася печія, яка, Вік знав, мучитиме його весь ранок — як і думка про Донну і Стіва Кемпа — і підкрадатиметься знов і знов, навіть, якщо він зжує цілу упаковку «Тамс»[49]. Та пригнічення трохи попустило — тож, можливо, це було того варте.

Можливо.

Джо Кембер із деяким подивом втупився в латку підлоги гаража біля своїх великих лещат. Він збив зелений фетровий капелюх собі на чоло, ще якийсь час подивився на те, що там було, а тоді заклав пальці до рота і пронизливо свиснув.

— Куджо! Агов, Куджо! До мене!

Він свиснув удруге і нахилився вперед, уперши руки в коліна. Собака прибіжить. У цьому він не сумнівався. Куджо ніколи не відходив далеко. Але що йому з оцим робити?

Куджо напаскудив на підлогу. Джо ніколи не бачив, щоб собака робив щось подібне, навіть коли був цуценям. Кілька разів він, як і всі цуцики, робив калюжі і раз чи двічі роздер на шмаття оббивку на кріслі, але нічого такого раніше не траплялося. Джо спало було на думку, чи не міг це зробити якийсь інший пес, та він відкинув це. Наскільки йому було відомо, Куджо був найбільшим собакою в Касл-Року. Великі собаки багато їдять і серуть теж багато. Жоден тобі пудель, чи біґль, чи якийсь там дворовий шарко не наклав би такої купи. Джо подумалося, що, можливо, собака якось відчув, що Чаріті і Бретт від’їжджають. Якщо так, то, можливо, в такий спосіб він хотів показати, що про все це думає. Джо чув про такі випадки.

Собаку він отримав у сімдесят п’ятому як платню за виконану роботу. Клієнтом був одноокий чолов’яга на ім’я Рей Кровелл, котрий жив у Фрайбурзі. Майже весь час цей Кровелл працював на лісозаготівлі, хоча було загальновизнано, що він чудово знаходить спільну мову з собаками: він добре знався на тому, як їх розводити й навчати. Рей міг би непогано заробляти тим, що новоанглійські селяни іноді називають собачим фермерством, та він мав кепський характер і відлякував багатьох покупців своєю ворожістю.

— Мені треба новий двигун на вантажівку, — повідомив Кровелл тієї весни.

— Ага, — відгукнувся Джо.

— У мене є двигун, але я не можу тобі заплатити за встановлення. В кишенях аж вітер гуляє.

Вони стояли на порозі гаража, жуючи стеблинки трави. Бретт, тоді п’ятирічний, пустував у дворі, доки Чаріті розвішувала білизну.

— Що ж, це прикро, — відповів Джо, — але я не працюю задарма. Тут тобі не благодійна організація.

— Місіс Біслі якраз має виводок, — сказав Рей. Місіс Біслі була елітною сучкою сенбернара. — Чистокровки. Ти поставиш двигун, а я віддам тобі найкращого з виводку. Як ти на це? Ти не залишишся без винагороди, а інакше я не зможу рубати ліс, коли не матиму як його возити.

— Мені не треба пса, — відповів Джо, — та ще й такого великого. Ті бісові сенбернари — не що інше як машини для пожирання.

— Тобі собаки не треба, — відповів Рей, кидаючи оком на Бретта, котрий тепер просто сидів на траві й дивився, як мати вішає одяг, — але твоєму хлопцю він би, напевно, міг стати в нагоді.

Джо відкрив був рота, та одразу й закрив. Вони з Чаріті не користувалися жодними запобіжними засобами, але, крім Бретта, більше дітей у них не було, та й сам Бретт народився не одразу. Іноді, коли Джо дивився на хлопчика, саме собою зринало невиразне питання: чи не почувається Бретт самотнім? Мабуть, так. І, мабуть, Рей Кровелл має рацію. День народження Бретта був уже не за горами. Можна буде подарувати йому цуценя.

— Я подумаю, — сказав він.

— Тільки недовго, — сердито озвався Кровелл, — а то я можу й поїхати в Норт-Конвей до Віна Каллагана. З нього такий же хороший майстер, як і з тебе, Кембере, а може, навіть і кращий.

— Можливо, — незворушно погодився Джо. Вдачі Рея Кровелла він анітрохи не боявся.

Того самого тижня оглянути трансмісію на своєму «тандерберді» заїхав менеджер «Шоп’н Сейв»[50]. Поламка була незначною, та весь час, поки Джо зливав рідину, заливав її наново і загвинчував гайки, менеджер, якого звали Донован, метушився коло машини, наче стурбована матуся. Автомобіль був просто казка, «тандерберд-1960» у незайманому стані. І коли він закінчував роботу, слухаючи балачки Донована про те, як його дружина хотіла продати авто, у Джо виникла одна… одна ідея.

— Я думаю купити собаку для сина, — сказав Джо Доновану, знімаючи авто з домкрата.

— Он як? — чемно перепитав Донован.

— Ага, сенбернара. Зараз він іще цуцик, але як виросте, буде багацько жерти. І я подумав оце, що ми з вами могли б зробити маленьку оборудку. Якщо ви гарантуєте мені знижку на весь той собачий корм, «Ґейнс Міл», «Релстон-Пуріна» чи що там у вас є, я натомість гарантую вам, що ремонтуватиму вашу машину безкоштовно в будь-який час.

Донован неабияк зрадів, і вони потисли один одному руки. Джо зателефонував Кровеллу і сказав, що візьме цуценя, якщо той