Читати книгу - "Куджо"

— Дякую, татку! Дуже, дуже тобі дякую, — вигукував Бретт, обіймаючи батька і вкриваючи його обличчя поцілунками.

— Гаразд, гаразд, — відповів Джо, — але ти маєш доглядати його, Бретте. Він — твій пес, а не мій. Я маю на увазі, якщо він буде мені тут сцяти і срати, я віднесу його за сарай і віддухопелю на синє яблуко.

— Я доглядатиму, татку. Обіцяю!

Здебільшого Бретт дотримувався своєї обіцянки, а кілька разів, коли забував, Чаріті або й сам Джо прибирали за собакою, не кажучи жодного слова. І Джо виявив, що неможливо залишатися байдужим до Куджо: коли пес підріс, а ріс він збіса швидко, перетворившись, точнісінько як і передбачав Джо, на машину для пожирання, — він просто став членом родини Кемберів. Він був надійним, хорошим другом-собакою.

Правила поведінки собака засвоїв швидко і твердо… І ось маєш. Суплячись і засунувши руки в кишені, Джо обернувся. Ніде не було і сліду Куджо.

Він вийшов надвір і свиснув ще раз. Бісів собака, певно, побіг до струмка освіжитись. І Джо не міг його звинувачувати. Схоже було, що в затінку вже дійшло до вісімдесяти п’яти[51]. Та пес скоро повернеться, і коли він прийде, Джо запхає його носом у те лайно. Йому прикро буде робити це, якщо Куджо справді сумує за своїми господарями, але не можна спускати з рук…

Йому майнула нова думка. Джо ляснув себе долонею по чолі. Хто годуватиме Куджо, коли вони з Ґері поїдуть?

Він подумав, що можна було б насипати «Ґейнс Міл» у старе свиняче корито за сараєм, — у них у підвалі цього добра була ледь не ціла тонна — та коли піде дощ, корм розмокне. А коли він залишить його в будинку чи гаражі, Куджо може взяти й надумати ще раз напаскудити на підлогу. Крім того, коли діло доходило до їжі, Куджо перетворювався на великого веселого ненажеру. Він з’їсть половину одного дня, другу половину — наступного, а потім никатиме голодний, аж доки не повернеться Джо.

— Лайно, — промурмотів Джо.

Собака не з’являвся. Мабуть, знав, що Джо знайде купу, і йому було соромно. Куджо був розумним, наскільки розумними бувають собаки взагалі, і усвідомлення (або передчуття) таких речей аж ніяк не виходило за межі його розуміння.

Джо взяв лопату й вигріб лайно геть. Потім вилив на пляму цілий ковпачок «Індастріал клінера»[52], який завжди тримав під рукою, протер ганчіркою і сполоснув водою з крана, що був у глибині гаража.

Покінчивши з цим, він витяг і переглянув свій маленький, скріплений спіралькою записник, у якому записував усі замовлення. Комбайн «Інтернешнел» Річі був готовий: з цим новим підйомником витягти двигун було раз плюнути. Роботу з трансмісією вдалося перенести без проблем: учитель, як і сподівався Джо, виявився поступливим. У нього було ще кілька замовлень, та всі дріб’язкові.

Він пішов у дім — установленням телефону в гаражі Джо не переймався: як пояснив Чаріті, додаткова лінія обійдеться в купу бабла, — і заходився обдзвонювати людей, кажучи, що мусить поїхати з міста на кілька днів у справах. Він займеться їхніми проблемами, перш ніж вони вирішать звернутися до когось іншого. А якщо одному чи двом не терпиться замінити ремінь вентилятора чи радіаторного шланга, то клав він на них.

Завершивши з дзвінками, він повернувся до майстерні. Останньою роботою на сьогодні було залити нове мастило й замінити поршневі кільця. Власник обіцяв, що забере машину опівдні. Джо взявся до роботи, думаючи про те, як же тихо стало довкола без Бретта і Чаріті… І без Куджо. Зазвичай велетень сенбернар, сопучи, лежав у тінистому кутку біля масивних розсувних дверей і дивився, як Джо працює. Іноді Джо до нього говорив, і в Куджо завжди був такий вигляд, ніби він уважно слухає.

«Покинули, — з деяким обуренням подумав Джо, — всі троє мене покинули». Він зиркнув на те місце, де лежало лайно, і з відчуттям змішаного з огидою збентеження знову похитав головою. Питання, що робити з годівлею Куджо, постало знову — і знову без відповіді. Що ж, пізніше треба буде дзенькнути старому збоченцю. Може, йому спаде на думку хтось — якась дитина, — хто погодиться якихось кілька днів навідуватись і давати Куджо пожерти.

Він кивнув головою, ввімкнув радіо на норвейську станцію «Воксо» і зробив гучніше. Крім новин і спортивних повідомлень, він його по-справжньому й не слухав, та то була все ж таки компанія. Особливо коли нікого немає поряд. І коли в будинку десь із десяток разів дзвонив телефон, Джо його не почув.

Половину ранку Тед Трентон провів у своїй кімнаті, граючись машинками. За чотири роки, прожиті на цій землі, він назбирав їх аж понад тридцять. Солідна колекція, яка розпочалася 79-центовими пластиковими модельками, що їх тато часом купував у бриджтонській крамничці-аптеці, куди навідувався щосереди ввечері, аби придбати «Тайм» (із 79-центовими вантажівками треба поводитись обережно, бо їх «ЗРОБЛЕНО НА ТАЙВАНІ» і вони мають схильність розвалюватися), і закінчувалася його флагманом, прекрасним жовтим бульдозером «Тонка», котрий сягав Тедові до колін.

У нього було багато чоловічків, щоб саджати в кабіни вантажівок. Деякі з них були круглоголовими молодцями, котрих він наскладав із наборів «Плейскул». Інші були солдатики. Чимало було й таких, котрих він називав «хлопцями з Зоряних Воєн». Серед них були Люк, Хан Соло, Імперський страшило (він же Дарт Вейдер), Беспін-войовник і беззаперечний улюбленець Теда — Ґрідо. Ґрідо завжди діставався бульдозер.

Іноді він грався у «Дюків з Газзарду»[53], іноді у «Бі-Джея і шимпанзе Біра»[54], іноді в копів і контрабандистів (мама з татом возили його до Норвея на подвійний кіносеанс, де вони дивилися «Кульову блискавку» і «Лихоманку на білій смузі», що справило на Теда чимале враження), а іноді в гру, яку вигадав сам. Вона називалася «зіткнення десяти машин».

Та гра, у яку Тед грав найчастіше і в яку грав зараз, не мала назви. Вона виглядала так: Тед вигрібав з обох коробок усі машини, саджав у них чоловічків і вишиковував їх одну за одною по діагоналі, кількома паралельними рядами, так ніби вони косо припарковані на якійсь вулиці, яку міг бачити тільки він один. Потім Тед дуже повільно пересував вантажівки одну по одній в інший кінець кімнати і знову