Читати книгу - "Куджо"

Вік і Донна були приголомшені цією грою. Вони трохи непокоїлися, спостерігаючи, як Тед раз у раз повторює одну й ту ж майже ритуальну схему. Обоє вряди-годи допитувались, у чому привабливість гри, та, щоб пояснити, Теду не вистачало слів. «Королі ризику», «Копи і контрабандисти» та «зіткнення десяти машин» були просто іграми типу «тарах-бабах». Ця ж була тихою, мирною, врівноваженою і організованою. Якби в нього був великий словниковий запас, Тед міг би пояснити батькам, що гра є його мантрою Ом, яка відчиняє двері до роздумів і самозаглиблення.

Тепер, граючись, він думав про те, що щось не гаразд.

Автоматично і несвідомо його погляд упав на двері шафи, та проблема була не в ній. Двері були щільно зачинені, і відтоді як з’явилися слова проти чудовиськ, вони ніколи не відчинялися. Ні, не гаразд було щось інше.

Що це, він точно не знав, навіть не був упевнений, чи хоче знати. Але, як і Бретт Кембер, Тед уже навчився розбиратись у течіях батьківської ріки, по якій плив. Останнім часом у нього виникло відчуття, що одразу ж під її поверхнею криються темні вири, піщані мілини, можливо, смертельні чорториї. Там могли бути пороги. Водоспад. Будь-що.

Не все гаразд було між татом і мамою.

Це було видно з того, як вони дивилися одне на одного. Як розмовляли. Це було на їхніх обличчях і за ними. У їхніх думках.

Він закінчив пересувати косі ряди вантажівок з одного боку кімнати на інший, розташувавши їх там в автоколону бампер до бампера, встав і підійшов до вікна. Трохи боліли коліна: він уже довгенько грав у свою безіменну гру. Унизу, на задньому дворі мати вішала білизну. Півгодини тому вона намагалася зв’язатися з чоловіком, який міг полагодити «пінто», та його не було вдома. Вона довго чекала на відповідь, а тоді люто жбурнула слухавку. А його мама майже ніколи не сердилася через такі дрібниці.

Коли він визирнув, мати вішала останні дві сорочки. Вона глянула на них, і її плечі ніби згорбилися. Вона підійшла до яблуні за подвійною смугою одягу, і з її пози — ноги розставлені, голова похнюплена, плечі злегка трусяться — Тед зрозумів, що мати плаче. Він дивився на неї якийсь час, а тоді поповз назад до своїх вантажівок. Він відчув порожнечу в шлунку. Тед уже сумував за татом, і сумував сильно, та це було гірше.

Він повільно сунув вантажівки через кімнату одну по одній, шикуючи їх тим же діагональним порядком. Коли грюкнули задні двері, він перервався. Думав, що мати його покличе, та вона цього не зробила. Почулися її кроки в кухні, тоді рипіння її улюбленого крісла у вітальні: вона сіла. Але телевізор не ввімкнувся. Тед уявив, як мати просто сидить там унизу, просто… сидить… І швидко прогнав цю думку.

Він скінчив шикувати машини. Ґрідо, його улюбленець, сидів у кабіні бульдозера, дивлячись своїми круглими, порожніми чорними очима на двері Тедової шафи. Очі в нього були великими, так, ніби він побачив там щось, щось настільки страшне, що змусило його очі розширитися, щось насправді лихе, щось моторошне, щось, що наближається…

Тед кинув нервовий погляд на двері. Вони були міцно зачинені.

Нарешті йому таки набридло. Він поскладав іграшки в коробку, навмисне голосно брязкаючи, щоб вона зрозуміла, що Тед збирається зійти вниз дивитися «Пороховий дим»[55] на восьмому каналі. Рушив до дверей, але зупинився, зачаровано задивившись на слова проти чудовиськ.

Чудовиська, тримайтеся далі від цієї кімнати!

Вам тут робити нічого.

Тед знав їх напам’ять. Він любив на них дивитися, прочитувати їх з пам’яті, любив вдивлятись у батькове письмо.

Ніщо не зачепить Теда, ніщо не зробить погано Теду, всю цю ніч.

Вам нічого тут робити.

Підкоряючись несподіваному могутньому пориву, він вирвав кнопку, якою був прикріплений папір. Обережно, майже побожно зняв його зі стіни. Дбайливо згорнув аркуш і поклав слова проти чудовиськ у задню кишеню джинсів. Тоді, почуваючись краще, ніж протягом усього цього дня, Тед побіг сходами униз дивитися про Маршала Ділона і Фестуса.

Той останній чолов’яга забрав машину за десять хвилин до дванадцятої. Він розрахувався готівкою, і Джо заховав гроші у свій старий, засмальцьований гаманець, нагадуючи собі заїхати в «Норвей Сейвінґс» і зняти ще п’ятсот доларів, перш ніж вони з Ґері вирушать у дорогу.

Думка про поїздку нагадала йому про Куджо і про те, хто ж буде його годувати. Він заліз у свій «форд» і поїхав до Ґері на підніжжя пагорба. Припаркувався на під’їзній доріжці. Рушив східцями до ґанку. Уже готове злетіти з вуст вітання застрягло в горлі. Він відступив на кілька кроків і схилився над східцями.

На них була кров.

Джо торкнувся її пальцями. Кров була липка, але ще не засохла до кінця. Трохи, але ще не вельми занепокоєний, він випростався. Ґері міг п’яний перечепитися зі склянкою в руках. Він не хвилювався по-справжньому, аж доки не побачив виламану з дверей іржаву нижню панель.

— Ґері?

Відповіді не було. Він почав уже думати, чи, бува, хтось, хто мав зуб на старого Первієра, не прийшов зводити рахунки. Або, можливо, якийсь турист зайшов спитати дорогу, і Ґері вибрав невдалий день, щоб сказати йому забиратися на траханий Місяць.

Він піднявся східцями. На ґанку крові було ще більше.

— Ґері! — знову покликав він. Раптом йому захотілося відчути в правій руці вагу свого дробовика. Але якщо хтось і відключив Ґері, розквасив йому носа або навіть вибив старому збоченцю кілька останніх зубів, то ця особа вже поїхала, бо, крім іржавого «форда ЛТД» Джо, єдиною машиною на подвір’ї був білий «крайслер-66» Ґері. А міська дорога № 3 — не те місце, куди можна вийти прогулятися. Ґері Первієр жив за сім миль від містечка і за дві милі від Кленової дороги, яка звертала на 117-ту магістраль.

«Скоріше за все, він просто порізався, — подумав Джо. — Господи, сподіваюся, він порізав собі тільки руку, а не горло».

Джо відчинив скляні двері. Заскрипіли завіси.

— Ґері?

Знову ні звуку. Усередині стояв неприємний нудотно-солодкий запах, та Джо спершу подумав, що то жимолость. Ліворуч були сходи нагору. Прямо перед ним — коридор, що вів до кухні. Посередині цього коридору праворуч були двері у вітальню.

На підлозі щось лежало, та було занадто темно, і Джо не міг роздивитися. Схоже на перевернутий