Читати книгу - "ДНК"

зібрав вертеп, аби ходити по квартирах перевірених людей. Колядникам усюди щедро наливали, саме тоді я вперше за двадцять років напився. Це викликало розпач матері, обурення бабусі Зої: «Ще один!» — і несподівано примирило з батьком. Ранком він визнав: національна свідомість пробуджується правильно. Значить, я все роблю так. І вперше замислився, чи не повернути собі родове прізвище в паспорт.

Вінцем власної діяльності того періоду я досі вважаю боротьбу за викорінення з Чернігова будь-якої згадки про Леніна. Крім пам’ятників, тут виявилося кілька вулиць, чотири провулки, місця культури та відпочинку та інші місця з його іменем. Спроба облити монумент у центрі міста білою фарбою призвела до затримання й адміністративного штрафу за хуліганство. Я почав здирати таблички з іменем Леніна, після чого мене знову забрали в міліцію, де черговий запитав:

— Чия ідея, товаришу Кутовий — псувати комунальне майно? Хто підказав?

— Сам додумався! — зухвало відповів я, додавши: — І я не товариш!

— Та видно, — зітхнув офіцер. — Тільки одне діло — мазати Леніна фарбою, і зовсім інше — обдирати таблички з назвою вулиць. Тягне на тероризм. Відразу станете громадянином, пане Кутовий.

На Перше травня я організував та провів пікет патріотичних сил на чолі із Зямою та Андрущенком. Разом вони зібрали під синьо-жовтими прапорами зо двадцять сміливців, котрі намагалися заступити шлях демонстрантам із кумачем і портретами Леніна. Обстановка в країні вже була такою напруженою після зимових сутичок у балтійських країнах, що місцева влада вирішила не заважати й не перешкоджати. Зате далекоглядно розпорядилася вивалити на прилавки всі притримані раніше запаси спиртного, включно з коньяком. Тому підтримки з боку простого народу ми не отримали, обмежилися громадянськими пікетами біля кожного з пам’ятників Леніну, прокляли ката й розійшлися.

Попри низку невдач, моя активність відзначалася опозиційною самвидавчою пресою. Зяма якось повідомив: зі мною хоче здибатися В’ячеслав Чорновіл. Наш лідер справді зустрівся зі мною, потиснув руку, сказав: «Слава Україні!» — і пішов на закриту нараду із Зямою та Андрущенком. Зайнятість такої людини зрозуміла, і після шкільної історії з макулатурою цей потиск руки став для мене другим офіційним визнанням корисної діяльності.

Перейнятий власною пихою, я ледь не проґавив путч — проспав повідомлення по радіо.

За тиждень моя держава мала Незалежність.

Боротьба втратила сенс. Усвідомивши порожнечу після перемоги, я впав у депресію.

Гени взяли своє — я почав пити.

6.

Спершу пияцтво носило ознаки громадського протесту, хай стихійного й несформованого.

Потім почало приносити практичну користь. Я виявився не засвіченим, з гарною репутацією. Мене брали на роботу швидше, ніж когось із приятелів мого тата, уже вигнаного не лише з будівництва, але й з дому. Так я опинився на посаді вантажника в меблевому магазині. Меблями тут не торгували, бо від початку 1992 року фабрика зупинилася. Але штатна одиниця вантажника лишалася — він виконував функції сторожа. Самого ж сторожа зі штатного розкладу викреслили, бо не було що охороняти, хіба порожню територію. Тож новий знайомий прилаштував мене й себе вантажниками, які нічого не вантажили, а мирно освоювали територію й гнали самогон на електроплитці.

Незабаром на нас вийшов наш фізкультурник. Він ще в час перебудови відновив секцію карате, набрав туди охочих, звільнився зі школи й тепер приїхав із найбільш здібними учнями в спортивних штанях, кросівках, шкіряних куртках та з поголеними черепами. Один із них виявився моїм однокласником, упізнав мене: «Опа-па, Банан!», і відтоді до мене інакше не звертався навіть напарник.

Маючи домовленість із директором фабрики, котрий про всяк випадок виїхав за кордон, тобто у сусідню Росію, фізрук обладнав порожні цехи не надто складним обладнанням, що дозволяло розливати наш самогон у пляшки з різними етикетками. Спершу носили півлітрові, чисто вимиті, потім пішли «літрухи» й навіть квадратні, від лікерів «Амарето». Потрібні етикетки друкувалися на іншому обладнанні в сусідньому цеху, а за постачання пляшок, виявляється, відповідав мій тато — прижився біля пункту прийому склотари. Це дало мені певні підстави вважати: нарешті батько й син Кутові почали спільну сімейну справу.

Спершу нам платили купонами. Коли мій напарник обурився й став вимагати долари, які бачив у руках фізрука та його команди, його запросили на розмову в головний офіс. Звідти чоловік не повернувся, а мені на ранок дали нового, котрого все влаштовувало. Він виявився невизнаним філософом, чиї праці могли б змінити світ, аби їх переклали англійською. У незалежній Україні, тим більше — у часи дикого капіталізму, їх ніхто не буде читати. Я запропонував віддрукувати розділи праці в нашому друкарському цеху, на звороті етикеток. Такого накладу автор не побачить навіть у розвиненій Америці. Той радо погодився, приніс передруковані на машинці розділи — напучування. Вони виявилися короткими, тож лишалося вирізати та наклеїти на зворотний бік етикеток. Відкоркувавши пляшку й спорожнивши її, люди неодмінно помітять напис на звороті через скло, здивуються несподіваним ноу-хау й згадають, що вміють читати.

Перший «наклад» пішов із конвеєра в роздріб.

Наступного дня мене тримало двоє каратистів, а фізрук тицяв порожньою пляшкою в лице й горлав:

— Де ти це побачив? Хто тебе навчив?

— Сам додумався, — відповів я, спльовуючи кров із розкроєних губ і торкаючись язиком уламка від неакуратно вибитого зуба.

— Тебе сюди не думати поставили! — рявкнув фізрук. — Усе, нема про що базарити. Везіть його, пацани, у головний офіс.

«Головним офісом» виявився ліс недалеко від села Количівка. Там мене з невеличкими перервами били, поламавши ногу й кілька ребер, потім звеліли самому копати собі яму. Уже нічого не тямлячи, лиш бажаючи, аби все швидше скінчилося, я тремтячими руками взявся за лопату. Не втримався, упав — і це знову врятувало мені життя.

Над тим місцем, де я щойно стояв, просвистіли кулі: били з автомата.

У відповідь спортсмени почали стріляти з пістолетів, сипонули в різні боки, постріли з темряви наздогнали кількох, а мене, майже непритомного, спакували в міліційну машину. Потім, уже після операції, слідчий пояснив: святкуючи день міліції, місцеві патрульні взяли в кіоску данину не доларами, а літром горілки. Випивши, побачили дивні написи на етикетці. Без того знаючи, що тут дають «ряджений» алкоголь, патрульні отетеріли від небаченого раніше нахабства кустарів. Розслідування провели моментально, але не з метою посадити — збиралися взяти з людей фізрука штраф за порушення правил торгівлі й домовленостей не палитися так тупо. Проте забагато шуміли: про дійство пронюхав УБОЗ, тож вирішив оперативно зрубати «палку», накривши підпільних виробників алкоголю. Визволення мене з полону й порятунок від смерті в міліцейські плани не входив, але й зайвим геройство не