Читати книгу - "Зима наближається"

бен Ладена. І нічого, що ця присутність дозволила російським генералам зберегти контроль над важливими шляхами наркотрафіку з Афганістану в Європу через країни Середньої Азії. Як головний постачальник своєї звичайної зброї та ядерних технологій, Росія мала ключі до військових амбіцій Ірану, і Путін постійно дзеленчав цими ключами в присутності американських та європейських перемовників.

Рання стратегія Путіна базувалася на його прочитанні історії. Підхід, коли Захід впритул не бачив зла перед російською Громадянською війною в 1919 році, а пізніше британський мирний договір із Гітлером у Мюнхені в 1938-му вимостили шлях для деяких із найжахливіших трагедій XX століття. 1961 року президент Джон Кеннеді не дозволив підтримати американськими літаками операцію проти Кастро, залишивши її на криваве придушення кубинською армією під радянським керівництвом. Заохочений цією демонстрацією слабкості, Радянський Союз відправив на Кубу ядерні ракети. У жовтні 1962-го почалася Карибська криза, що поставила людство на поріг ядерного Армагеддону.

Були й свіжіші приклади обмеження участі Заходу в надзвичайно важливі моменти виникнення проблем. Назвати хоча б два з них: пасивна початкова реакція на агресивні плани Саддама Хусейна в 1990-му та підтримка територіальної цілісності Югославії в 1991-му. В обох випадках мораль історії була та сама: своєчасна реакція на небезпечні ігри, провоковані ворогами демократії, значно полегшує стримування цих ворогів у майбутньому.

Поїздка Путіна в грудні 2000 року на Кубу для відновлення російської дружби з диктаторським режимом Кастро продемонструвала його геополітичну стратегію та напрямок тактичних дій. Через рік після того візиту, що викликав тривогу у Вашингтоні, Путін оголосив про закриття на Кубі шпигунської бази «Лурдес» — найбільшої російської військової бази за кордоном. Путін відчайдушно потребував скорочення видатків, а це стало ще одним шансом набрати бали в нової адміністрації Буша, зробивши те, що йому потрібно було зробити в будь-якому випадку. Далі Путін зробив те саме, закривши у 2002 році базу «Камрань» у В’єтнамі — базу, що дратувала не лише США, а й Китай — потенційного пріоритетного партнера Росії. (У липні 2014-го, коли Путін шукав спосіб протидіяти США в їхній підтримці України, він знову відвідав Кубу, щоб пробачити 90 відсотків несплаченого цією країною радянського боргу та оголосити про нове відкриття бази «Лурдес».)

Незважаючи на очевидну слабкість Росії, Путін ладен «запхати пальця» куди тільки можна, особливо у хворі місця та старі рани. Він регулярно роздає погрози й обіцянки, причому ніхто не знає напевно, чи здатен він їх виконати, навіть якщо захоче. Росія все ще зберігає місце в Раді Безпеки ООН і часто знаходить собі союзника в особі Китаю, коли прагне завадити американським ініціативам. Здається, Ендрю Ривкін у газеті «Ґардіан» влучно назвав цю техніку Путіна зовнішньою політикою «фотобомбардування».

Деякі з ранніх путінських маневрів можуть виглядати як сильна гра слабкою рукою, але вони також виявляють його реальні пріоритети в ті перші роки. Зовнішня політика була вторинною, майже непридатною для консолідації влади всередині країни. Путін не міг дозволити собі втрачати час або вплив, розбираючись із зовнішнім тиском. Спроби зав’язати дружні взаємини з впливовими лідерами дали йому час, якого він і потребував, коли проміняв реальний вплив за кордоном на більшу свободу придушення незгодних у країні. Закриття військових баз дратувало російських комуністів і націоналістів, але вони поки не були важливим політичним чинником, а скоро Путін перетягнув багатьох із них на свій бік. Маючи нестійку внутрішню економіку та зруйновану армію, Путін мало що міг зробити на той час, але йому знову вдалося створити Росії імідж сили на світовій арені.

Залишаючись без нагляду, неприємності перетворюються на реальні проблеми. Протягом семи років триватиме підвищення цін на нафту, приносячи в розпорядження Путіна трильйони доларів. Ці гроші він використовуватиме на придушення незгодних усередині країни, набування впливу за кордоном та оновлення збройних сил. Підкріплений своїми дружніми стосунками з лідерами великих демократичних держав світу, Путін стане фактично лідером країн, роздратованих беззаперечним домінуванням США в 1990-х. Вікно можливостей переформатування світового порядку на користь демократії зачинялося. Залишений без нагляду, Путін консолідував владу всередині країни, а потім перейшов від фотобомбардування до бомбардувань реальних.

11 та 12 вересня 2001 року були зроблені два найважливіші телефонні дзвінки XXI століття. Обидва зробив Володимир Путін до Джорджа Буша-молодшого після терористичних атак Аль-Каїди на Всесвітній торговий центр та Пентагон. Перший дзвінок лише через кілька годин після атак прийняла радник Буша з національної безпеки Кондоліза Райс у бункері під Білим Домом, оскільки з Бушем не було зв’язку на «Борту номер один». Ось як описує Райс той дзвінок у своїх мемуарах «Немає вищої честі» 2011 року: «Я попросила з’єднати мене з Сергієм Івановим, аж тут подзвонив Путін. “Пане президент, — сказала я, — президент наразі не може прийняти ваш дзвінок, бо переїздить в інше місце. Я хотіла повідомити вам, що американські війська піднімаються за тривогою”». «“Ми вже знаємо, і ми скасували наші навчання й знизили наші рівні тривоги, — сказав він. — Чи можемо ми зробити щось іще?”» Я подякувала йому, і на одну коротку мить у моїй голові промайнула думка: «Холодну війну справді скінчено (виділено в оригіналі)».[38]

Путін додзвонився Бушу наступного дня. Ось як описує той дзвінок Буш у своїй книзі 2010 року «Точки прийняття рішень»: «Коли я розмовляв із Володимиром наступного дня, він сказав мені, що підписав указ про оголошення хвилини мовчання на знак солідарності зі Сполученими Штатами. А закінчив він приказкою: “Добро перемагає зло. Я хочу, щоб ви знали, що в цій боротьбі ми будемо разом”».[39]

Двома телефонними дзвінками, що зайняли приблизно шістдесят секунд його часу та абсолютно нічого йому не коштували, Путін просто зцементував себе з адміністрацією Буша-молодшого як друг і союзник. Коментар Буша за три місяці до того про погляд Путіну в очі й відчуття його душі прозвучав доволі дивно, а тут уже йшлося про справжню солідарність. Принаймні вона здавалася справжньою, а тому мала велике значення, причому набагато більше, ніж могла б мати конкретна співпраця.

Путін побачив можливість якраз там, де вона була. Незважаючи на те, що він тоді не поговорив із президентом США, перший дзвінок був найважливішим. Він дозволив Путіну як у ту хвилину у свідомості Буша, так і навіки в історії стати «першим іноземним лідером, який зателефонував американському президентові 11 вересня». У другому ж дзвінку відома своєю холодністю людина з КДБ також говорила словами емоційними й співчутливими, які найбільше поцінував Буш у той болючий момент. Солідарність, боротьба, хвилина мовчання, добро і зло... То була ідеальна