Читати книгу - "Обитель героїв"

— Містрис Форзац? Щиро рада знайомству. Генрієтта Кукіль, до ваших послуг.

— Навзаєм.

Говіркою даму міг назвати тільки кам’яний ідол. З губ злетіло одне-єдине слово, і рот знову перетворився на тонку лінію. Продовжувати бесіду містрис Форзац не збиралася.

Ну й не треба. Візьмемо приклад з базіки-стряпчого.

— О! Капелюшок від метра Емульє? — печатку майстра на коробці Анрі видивилася заздалегідь. — У вас чудовий смак, вітаю! «А-ля фонтанж»? Бічні лопаті з шовку? Овал Небес, як я вам заздрю…

Дама скупо посміхнулась у відповідь.

— І пес, я дивлюся, з рідкісних. Чистокровний са-пей?

Живого са-пея бачив мало хто. Зате порцелянових — скільки завгодно. У тітоньки Есфірі на полиці стояли сім са-пейчиків із порцеляни. На удачу, нечисть від дому відганяти.

— Так.

І тут у розмову вклинився Амадей Вольфганг Трепчик-молодший, щоб йому гикалося до кінця днів!

— Містрис Форзац, я звелю хлопчикові віднести речі у ваші покої. За чим-небудь варто доглянути особливо? Є тендітні, крихкі предмети?

— Є!

Брюнетка блиснула очима, і хазяїн мимоволі позадкував.

— Розумію! Я звелю хлопчикові бути дуже обережним. Дуже! Щоб, борони, Вічний Мандрівцю…

— Коли ваша ласка, пане, — наслідуючи сухий тон дами, перебила Трепчика вігіла. — Інакше потім не розплатитеся. І будьте люб’язні, згиньте на деякий час.

Вона підморгнула новій знайомій: знай, мов, нас, тендітних і вразливих жінок!

Форзац у відповідь дивилася на Анрі з очевидним зацікавленням. Навіть обличчя трохи ожило. Тепер головне, щоб рибка не зірвалася з гачка. Підведемо сачок…

— Як кличуть вашого красеня?

— Лю.

Почувши своє ім’я, пес підвів голову й запитально втупився в хазяйку. Не дочекавшись наказу чи ласки, байдужно чхнув і відвернувся.

— Навчений? «Гладіатор» чи «пастир»?

Граєш із вогнем, дорогенька. Борони небо, ця пронозлива містрис пуститься в міркування про методи навчання са-пеїв, прийнявши тебе за знавця. А ти лише краєм вуха чула назви методик. Досвідчений псар розкусить обман за хвилину…

— Універсал. Школа «Піщаних Акул». У вас, перепрошую, теж са-пей?

— На жаль, ні. Хотіла б, але… У мене лошак-мірабіл, а вони із са-пеями — як сфінкс із віверною.

Дама співчутливо кивнула: знаю, мовляв.

— То це ваш мірабіл біля входу?

— Так, це мій Гіббус.

— Вони з Лю мало не зчепилися…

— Обійшлося?

Анрі впіймала себе на тому, що поступово переходить на стиль співрозмовниці: скупий, уривчастий. Ні, так не годиться! Інакше врешті-решт вичерпаємо всі теми, не діставшись до головного.

— Обійшлося.

— Хвала Вічному Мандрівцеві! Скажіть, а Лю навчений брати некро-слід?

— Навчений.

Брюнетка знову перетворилася на крижинку. Тривала пауза перед відповіддю натякала на невдоволення порушеною темою. Відчуття, що перед Анрі стоїть вже не закупорена склянка з парфумами, а наглухо запечатана, закрита на сто замків темниця з в’язнем, посилилося. І в очицях «красеня Лю» майнуло жагуче бажання відкусити настирливій вігілі ногу.

Але відступати було пізно.

— Мені дуже ніяково… Ми щойно познайомилися! На жаль, мені просто більше нема до кого звернутися. Містрис Форзац, повірте, ви — єдина моя надія…

— Я слухаю.

Немов зрозумівши, що дала слабину, дама з собачкою поквапилась уточнити:

— Я дуже зайнята. Якщо це займе багато часу…

— Ні! Я впевнена, ми впораємося швидко! Треба, щоб ваш Лю взяв слід залишкового післяжиттєвого еманату…

Пальці дами заходилися смикати край мантильї. На воскове обличчя набігла тінь. Містрис Форзац вочевидь не подобалася історія, в яку її намагалися втягти. Але тінь зненацька виявилася подвійною, на підкладці з м’якого, теплого співчуття. Анрі згадалася маячня стряпчого про тіньові викривлення — і віщий, нерозгаданий досі сон. Іноді, виявляється, і тіні в підмогу. Може, уві сні саме це малося на увазі?

Навряд чи.

Хоча весілля — до несподіваної допомоги, якої не чекаєш…

— Хтось із ваших родичів не впокоївся? А ви не хочете звертатися до властей? Щоб уникнути розголосу?

Відповісти «так»? Послатися на дядька-упиря, що відвідує родину вечорами? Увійдіть у моє становище, нам би тільки відшукати дядечків сховок, а кілок я сама забезпечу, не турбуйтеся…

Ні, не годиться.

Отже, виймаємо з рукава козирного туза.

— Гірше. Біля цього готелю сталося вбивство, обтяжене застосуванням магії. Ви з Лю надасте неоціненну допомогу слідству..

Вігіла повернулася до співрозмовниці у профіль, зробивши клеймо «двох Т», що прикрашало ліву щоку, видимим для сторонніх.

Результат перевершив усі сподівання.

Тінь перетворилася на будівельний розчин, віск — на гранітні плити, а обличчя дами — на нездоланну цитадель.

— Ні.

Відповідь пролунала, як ляпас.

— Почекайте…

— Лю, за мною.

Містрис Форзац різко обернулася й рушила до дверей, що вели на Чорну половину готелю. Пес потрюхав слідом, висолопивши язика.

Ось тобі, подруго, і гарні прикмети! Ось тобі й туз козирів. Ось тобі й рідкісний са-пей, який, кажуть, бере некро-слід краще за будь-якого малефіка. Доведеться тепер шукати нещасного шкідника Андреа Мускулюса. Шукати, вмовляти, переконувати, і цілком можливо, — з тим самим результатом.

Вдалині зловтішно реготав невидимка-Месроп.

— То ви будете заселятися? — поцікавився хазяїн, що, виявляється, уже повернувся.

* * *

— Не штовхайтеся!

— Ви тут не стояли!

— Куди з биком? Куди?

— Дядьку, ми вскладчину! На все село гамузом…

— Добродійко з чорною вівцею! Оглухли?

— Га? Де?!

— Ваша черга!

— На курячих потрухах, воно якраз… На судженого-рядженого…

— Краще на ягнячій печінці!

— На агнці, дурбасе, наречену розкачують… А нареченого — на курці…

Біля центрального входу до Великого Гаруспіціуму вирувала черга. Очікуючи виклику, люди з насолодою з’ясовували стосунки, ділилися рецептами ворожби, стримували настирливих пройдисвітів, які намірялися проскочити «на ривок», і обговорювали відсоток справджуваності. Кожен мав при собі жертовну тварину, приведену з дому або куплену на Туковому ринку — гаруспіки працювали тільки зі свіжим м’ясом, категорично відмовляючись від замороженого або струганини. Бекали вівці, мекали кози, репетували півні, ґелґотали гуси, істерично кудкудакали кури; напівзадавлений баран видавав якісь уже зовсім непристойні звуки. Компанія сільських роззяв насилу втримувала на розтяжках здоровенного бугая з кільцем у носі. Бугай був проти, вимагав свободи й норовив підчепити рогом понуру кобилу. Кобила, схожа на коня Бідного Вершника, пам’ятника героєві батьківщини кондотьєру Огільї, стоїчно терпіла.

— Ви з віслюком? Будете за мною!

Розумник-Гіббус обурено пирхнув і ніби ненароком віддавив копитом ногу крайньому в черзі ідіотові. Ідіот, чоловік з характерним розрізом очей, що виказував чусонське походження, був із собакою — сумним вгодованим басет-хаундом. Басет, що тупцювався по власних вухах, нагадав Анрі про відмову вредної містрис Форзац. Дорогою вігіла розмірковувала, чи не можна використати са-пея Лю в обхід хазяйки і, скріпивши серце, вирішила, що, на жаль, не можна. Найдосвідченіший чаклун-бестіатор, імперсонуючи хазяїна собаки, не здатен повністю ввести в оману вірного слугу. А