Читати книгу - "Обитель героїв"

Об’їхавши круглий будинок Гаруспіціуму по ходу сонця, Анрі знайшла маленькі, непомітні дверцята. Збоку, на ланцюгу з великими ланками, висів дверний молоток. Розмахнувшись, вігіла вдарила ним у ліву стулку, оббиту рунованою бронзою.

— Стороннім вхід заборонено! — заперечив молоток, роззявляючи зубасту пащеку.

— Це я, Мантикора! Хто сьогодні чергує?

Молоток знуджено зітхнув:

— У вихідні спати треба до полудня. А не по ворожбитах швендяти… Я чергую, я, Рябий Джош. Заходь, подруго…

— Гібе, чекай тут. Ось газон, можеш попастися.

Звісно, по той бік дверей, у коридорі, ніякого Рябого Джоша не виявилося — колишній однокурсник Анрі, примат-гаруспік Джошуальд Реміз дрімав у комірчині, частково контролюючи амбіт-узами двері, молоток і простір перед входом. Хоча навіщо це робилося, незрозуміло — звичайний клієнт, вирішивши прослизнути до ворожбитів без черги, взагалі не зумів би знайти «дверцят для своїх». А маги в чергах не стояли: кожен щиро вважав, що він з долею «на ти», або мав приятеля, обізнаного в мантиці.

Вузький коридор вів до обробної зали. Тут гаруспіки приймали з бойні туші жертв, разом із записами, що фіксували мету ворожіння, і вирізували частини, що відповідали замовленню. Стіни, як пам’ятка для початківців, були прикрашені мозаїкою зі схемами обробки. Анрі згадалася практика на другому курсі, коли суворий жрець-наставник Лацій Умбрус, богатир з вічно закасаними до ліктів рукавами, примушував «жовторотих» зубрити напам’ять:

«Ягня — купер, сідловина, спинка, каре, грудинка, лопатка, філе… серце, нирки, легені, зобна залоза… Теля — малий горіх, великий горіх, голінка, фрикандо… Ні, „шматок пастиря“ — це яловичина!.. Неуки, вас самих давно пора оббілувати…»

І наставник Лацій брався втовкмачувати науку в студіозусів, мірно змахуючи ручиськами, схожими на бичачі окости.

Стародавня ворожба на потрухах давним-давно розширилася в теорії й практиці, перейшовши до використання всієї туші, включаючи вуха та хвіст. М’ясний, кров’яний запах обробної зали був для Анрі запахом юності. Іноді життя виробляє дивовижні колінця. Для когось смак яблука — гіркота першого кохання, а для когось парний огузок — веселі роки навчання…

— На шахрайство ворожимо?

Зовсім молоденький ворожбит утер передпліччям спітніле чоло. Тесак у лапках отрока виглядав чужорідно. Мабуть, хіромант або бронтолог. На залікову практику прислали, перед дипломом. Якщо помилиться, куратор простежить, щоб клієнт не постраждав.

— Ага… дрібне шахрайство із приховуванням…

— Сало з ошийка не зрізуй. Сало для шахраїв на рік уперед картину дає. Ти ошийок великими шматками, і в маринад. Видуши лимон, з корицею і білим перцем. Якщо куратор запитає про корицю, скажи: факультативно читав Тага Геніуса, «Discipline acetarium». Розділ третій, примітки…

Коли вігіла зникла за щільними шторами, що відокремлювали камори жреців від обробної, отрок довго дивився їй услід.

Давнього друга, у минулому — коханця, Анрі знайшла в третій із кухонь. Хаґен Румольт, якого за кощаву статуру прозвали Шворнем, чаклував над пловом з курдючної оболонки барана. Рідкісний, напівзабутий рецепт. Смак плову давав ворожбитові змогу просмакувати доленосний букет по трьох ввідних відтінках, але недосвідчений гаруспік ризикував заворотом кишок.

— Серйозний клієнт, Хаґене?

— Це ти, Мантикоро? Почекай, я зараз…

Худющий Шворінь не обернувся, захоплений приготуванням зирвака: суміші м’ясного, жертовного компонента з цибулею і морквою, обсмаженими в розпеченій олії. Курдючну оболонку ледь пров’ялили, що вимагало від ворожбита особливої майстерності. Заправивши киплячий зирвак барбарисом, зирою і стручками червоного перцю, гаруспік зітхнув з полегшенням.

Тепер можна було годину відпочивати.

— Синдик Гільдії Золотарів спадкоємця женить. Щодо нареченої сумнівається. Просив, щоб з пікантними подробицями…

Щодо пікантних подробиць Анрі вже зрозуміла з кількості барбарису. Ще вона зрозуміла, що синдик-золотар не довіряє чоловічій силі синочка, про що Шворінь волів змовчати.

Таємниця ворожби над усе.

— Хаґу, в мене до тебе прохання, — вігіла розуміла, що один з найкращих гаруспіків Реттії дуже зайнятий. Великий Гаруспіціум працював без вихідних, але якщо сам Хаґен ворожить над курдючним пловом для багатенького золотаря, значить, у золотаря є сильні покровителі. — Треба поворожити на ідентифікат. Яскраво виражена фактура власника, некроманта Кристофера Форзаца, але я допускаю й нашарування…

Вона дістала з сумочки перепелине яйце, загорнуте в хустку з найтоншого батисту. Чаровий відбиток мана-фактури записів, знятих з обсервера, був заздалегідь вбудований у жовток яйця. Яєчна шкаралупа в перепілок, як відомо, в півтора раза тонша, ніж у інших птахів, і підвищена крихкість давала змогу чаровому відбитку «дихати» від доби до двох, без ускладнень.

— Мені зайти надвечір — доповісти? У Трибунал? Чи до тебе додому?

Шворінь двозначно кахикнув, беручи яйце та уважно розглядаючи його на просвіт.

— Я сама зайду, завтра, — розсміялася у відповідь Анрі. — Тут і доповіси, на обробному столику. Залишки після ворожби можеш переслати спадкоємцеві твого завбачливого синдика…

Обоє знали, що, крім описаних властивостей, перепелині яйця рекомендовані молодятам напередодні шлюбної ночі.

* * *

Вийшовши з таємних дверцят Гаруспіціуму та розкланявшись із дверним молотком, вігіла побачила видовище, що вразило її до глибини душі. Якийсь старий — величезний, кощавий, сивий як лунь — гладив Гіббуса по голові і навіть чухав за довгим вухом. Замість того, щоб відповісти нахабі як належить, віслюк блаженно форкав, намагаючись піймати губами вухо старця.

Дресирована гарпія, навчена співати дітям колискової, справила б на Анрі менше враження.

— Світлої мани! — звернувши увагу на жрецьку накидку, привіталася вона суворим тоном. Суворість здебільшого адресувалася зрадникові-Гіббусу. Мало я тебе гладила-чесала, ренегате?!

— Навзаєм, пані Кукіль.

Старий обернувся до Анрі й заходився зосереджено підкочувати рукави сорочки, і без того засукані по лікоть. Під поглядом його бляклих, льодистих очей вігіла відчула себе юною дівчинкою і добрячою твариною, набагато гіршою за розімлілого віслюка. Сто разів збиралася забігти в Універмаг, зустрітися з викладачами, і на десятиріччя випуску обіцяла прийти, клялася, запевняла, а потім не прийшла — справи, клопоти, чергування в Трибуналі, думала взяти підміну, але закрутилася…

— Я рада вас бачити, наставнику Лацій. Слово честі, рада. Знаєте, я…

— Знаю, дитя моє, — лагідно відповів старий жрець. — Я всіх вас знаю. І ніколи не ображаюся. Ми — мантики, для нас майбутнє — мовчазний приятель, потайливий, але рідний… Чи ж можна ображатися на витівки, про які знаєш заздалегідь?

А пам’ять відгукнулася давньою луною:

«„Шматок пастиря“ — це яловичина!.. Неуки, вас самих давно пора оббілувати…»

— Ви привели сюди залікову групу?

— Я тут працюю. Четвертий рік. В Універмазі залишив кілька годин і екстернатуру. Колегіум Волхвування довірив мені представляти Раду Колегіуму у Великому Гаруспіціумі…

Перш ніж вігіла кинулася вітати наставника з підвищенням, Лацій Умбрус спокійно додав:

— Мій нинішній профіль — глобальна семантика.

Замість поздоровлень Анрі дивом