Читати книгу - "Мертвим не болить"

— Бери мій,— чути в темряві.— Однаково не налізає. Тільки от рукав одірваний.

— Давай!

Хтось із забинтованим плечем подає їй кожушок. Катя дбайливо вкриває ним Юрка. Потім я, наливши трохи води, пою сябра. Його зуби дрібно цокотять по алюмінієвому бережку казанка. Налившися, Юрко часто і важко дихає.

— Отак... Тепер ліпше...

— Ну й добре,— каже Катя.— Зігрійся і засни. Сон лікує краще від професора.

— Добре. Дякую...— шепоче Юрко, і його посивілі повіки знеможено заплющуються.

Катя повертається до мене.

— А як твоя нога, молодший? Ану, покажи.— Вона рішуче й безцеремонно мацає мою бідолашну ногу і свариться: — Це називається перев'язка? Глянь, що у тебе робиться!..

Я й сам знаю, що там робиться, Бинти мої розкисли від снігу, сповзли, розмоталися. Усе там скривавлене й мокре. Болісно-чутлива до твердих Катиних рук нога, мабуть, ще й підмерзла. Пальці, здається, зовсім уже заніміли. Щоб не переживати зайве, я, зціпивши зуби, відвертаюся. Навпроти під стіною сидить «мій» німець. Тримається він тихо, навіть боязко, з покорою. Одягнений у ту саму шинельку, на голові козирчаста шапка. Руками він обхопив коліна і ніби дрімає. Біля порога його конвоїр, боєць зі щетинистим обличчям, докурює цигарку. Хтось із темноти просить:

— Сороківочку залиш, братику, га?

Боєць ще разів зо два пихкає і, ступивши поміж тілами на підлозі, тягнеться до виставленої з темноти руки. Мої очі починають уже дещо розрізняти. Між бійцями я впізнаю на лавці того льотчика, якого ми врятували. Він нерухомо лежить, ніби неживий, під своїми бинтами і тільки час від часу стримано стогне. Та й багато хто стогне. Тихими стогонами, зойками, зітханнями сповнена вся хата.

— Ану, назад! — відразу ж лунає з-за столу команда Сахна.— Не забувайте, до кого приставлені!

Боєць мляво виправдовується:

— Та не втече. Я ж усе бачу.

— Погано бачите!..

У цей час біля мене починає ворушитися хтось у кожушку з піднятим коміром. Здається, він досі дрімав, притулившись спиною до стіни, і тепер осиплим зі сну голосом озивається:

— Не турбуйтеся. Я дивитимуся.

Потім відкашлюється і, зовсім як німець, скоромовкою звертається до полоненого. Це мене дивує: ти диви, знає по-німецькому! На фронті таке трапляється не часто. Німець тихо щось відповідає, і мій сусіда оголошує.

— Він говорить, що сам здався в полон і назад перебігати на збирається.

— Притисли, то й здався. А взагалі я не питаю, що він там говорить! — сухо обриває його Сахно.— І ви краще б мовчали, лейтенанте.

Лейтенант змовкає, а мою ногу раптом проймає гострий внутрішній біль. Я мимоволі здригаюся. Катя незлостиво прикрикує:

— Тихо ти! Чого брикаєшся, як дівка!

— Ого, рвонула...

— Витримаєш. А голова як?

— Голова нічого,— відповідаю я, щоб не чіпали рану. Катя починає туго бинтувати ступню, і я знов поглядаю на лейтенанта, який дістає куриво. Він викликав мою цікавість. Те, що він так вправно заговорив по-німецькому, його тон і щось таке майже невловиме в його голосі виказує, що він інтелігент і призвали його, очевидно, з запасу. Ці люди завжди викликають до себе повагу, бо в них є щось цікаве і значне: те, чого так часто не вистачає кадровикам. І хоч незручно мені набиватися тепер з розмовою, усе ж я питаю:

— Ви не зі сто одинадцятої?

Лейтенант слинить палець, папірець і не дуже вправно склеює цигарку. Відразу видно, що до самокруток ще не звик.

— Ні. Я з управління армії. З газети.

— Що, з редакції?

— Вгадали. А що вас дивує?

— Та так, нічого,— відповідаю я, хоч справді трохи здивований з такого знайомства. Мені ще не доводилося зустрічатися з журналістами, тим більше на фронті. І я просто не можу приховати свого зацікавлення. А лейтенант, здається, байдужий до всього, зосереджено прикурює від сірника і смачно затягується. Щоки його глибоко запали, колючі від чорної щетини. Витончене, навіть якесь хворобливе обличчя. Хоч званням цей чоловік майже рівний нам, та за віком він старший років на п'ятнадцять. Я кидаю погляд на Юрка і також ловлю в його очах прихований відблиск цікавості. Та це й не дивно: я пам'ятаю, як колись Юрко розповідав про свої передвоєнні мрії бути журналістом...

Лейтенант мовчки курить, і розмова наша не клеїться.

— Ну, ось і все,— каже Катя нарешті, обриваючи бинт. — Бережи рану. А то стільки бруду набилося!..

Вона глянула на Юрка, але очі в того вже заплющені, і дівчина тихенько, лише мені одному, каже:

— За ним треба наглядати. Слабкий він. Щоб часом не...

Я зітхаю. Здається мені, Юркові вії ледь здригаються в темноті. Мабуть, він помітив нашу до нього увагу.

— Нічого. Якось уже...

— Сестро! Мені ось перев'язку треба! — кличе хтось Катю.

— Спочатку мені. Я вже давно чекаю.

— Зараз, зараз, ріднесенькі. Не всіх одразу.

Катя пробирається поміж людей далі, а Юрко, непомітно напружуючись, щоб затамувати стогін, питає:

— Що, піхоти в німців багато?

— Знаєш, піхоти не було, Юрко. Якби піхота, нам би не втриматися. Тільки танки. Два підпалили.

Юрко розплющує страдницькі очі, скам'янілий погляд його впирається кудись у темряву під невисокою стелею.

— Знаєш, десант — це сила. Коли доведеться брати участь, треба якомога... ближче під'їхати. Головне... не поспішати зіскакувати. Чим ближче до них, тим... ліпше. Я знаю...

— Ну, відомо,— погоджуюсь я, хоча в танковому десанті ще не був. Але бачу, як важко Юркові говорити: пошерхлі губи його неслухняно ворушаться.

— Так... Дай води. Пече дуже, холера...

Я піднімаю його голову і нахиляю казанок. Юрко, однак, робить малесенький ковток.

— Погано? Ти лежи. Мовчи краще.

— Добре...

Юрко опускає вії і болісно видихає.

— Тепер я не скоро. Довбонуло як слід... Тепер поваляюся. А коли будуть машини?

— Машини? Будуть, Юрчику. Ти потерпи трохи. Я чув, там генерал давав розпорядження щодо поранених.

— Ну що ж...— терпляче погоджується Юрко.— Що це я хотів тобі сказати?.. Будеш воювати... роздобудь МГ-42. Не зважай, що німецькі. Це кулемети... Клас... Навчиш хлопців... Кращі, ніж станкачі. Набоїв... при наступі вистачить. У мене чотири було. Підібрав...

Зміст останніх його слів викликає певну підозру. Схоже на те, що він