Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

З литовцями я близько товаришував і мені вдалося обидвох моїх бійців сяк-так від їхнього гніву відмазати. В усьому іншому Керімов і Шидієв були супер. От лише до брудної фізичної праці їх ні за що не змушуй — бо вони швидше сконають, аніж погодяться за неї взятися. При цьому вони ще й пильнували один за одним, щоб інший не зламався, бо вони виявились якимись родичами, з одного племені. Тепер я знаю, що це називається тейп. Крім того, Шидієв писав вірші і часом читав їх мені вголос, а тоді сам дослівно перекладав російською. Він стверджував, ніби Ахматова — чеченка, бо в неї чеченське прізвище. Я йому не надто заперечував. Щодо Керімова, то він був наче створений для калаша чи навпаки — калаш для нього. На вправах він поціляв лише в десятку — стовідсотково, я такого більше ніде й ніколи не зустрічав, просто Соколине Око якесь.

Ти нічого не знаєш, як він і де він зараз?

На жаль, ні. Це все-таки було в іншому житті. Так от, зима, сніги і вартівня. Третя зміна виходила між одинадцятою й першою ночі. Серед інших теж той азер-десантник, Алишев. Йому випав третій пост, і він мусив його відстояти. При цьому ідучи на пост він, виявляється, зажадав від малих чеченців, щоб насмажили для нього картоплі. От він, мовляв, прийде з морозу й холоду і всмак напхається картоплею, смаженою на салі. Але чеченці, звісно, й пальцем не ворухнули, і жодного сала, звісно, навіть не торкнулись, а просто повкладалися спати перед своєю зміною. Ні, не так — вони були у різних змінах, Шидієв саме стояв на посту, а Керімов ліг спати. Розлючений Алишев увірвався до спальні, підняв його з тапчана і дав з десяток потиличників. Керімов, недобре зітхаючи, сів чистити ту факінґ картоплю. Згідно зі статутом будь-яке готування їжі у вартівні суворо заборонялось, але ми там не тільки картоплю смажили — був час, ми й телевізор дивилися, і в карти грали, і самогонку пили. Як і належить прєступнікам. Алишев усе не вгамовувався: як це так, що за борзість у салабонах розвелася, ніякої поваги до дєдушкі. Я не міг уже більше цього слухати і ввічливо попросив його від’їбатися, бо малому з третьої години виходити на пост. Він це проковтнув і справді заткався. Не пригадую, чим усе скінчилося з картоплею, здається, нічим, і Алишев завалився спати без гарячої страви. О третій ночі я змінив на посту Шидієва Керімовим, і вони про щось перемовилися по-своєму. Це не могло мене насторожити, бо вони завжди по-своєму перемовлялися, що, на мій погляд, було окей. Суть їхнього перемовляння я догнав щойно у вартівні, коли Шидієв з автоматом напереваги зайшов до спальні, ударом ноги об тапчан розбудив Алишева, а з ним і всіх інших — сталося так, що то були виключно дєди — і навівши свого калаша просто на азера, пообіцяв, що коли ти ще раз, пес, торкнеш своєю немитою лапою хоч одного чеченця… ну і так далі. Цілковитий шок! Стоп-кадр: перекошені жахом фізії бойових ветеранів. «Ясно?» — питає Шидієв і клацає запобіжником. «Ясно», — ворушить губами Алишев. Отакий вийшов бунт, і це лише перша частина.

Але раніше чи пізніше мав настати момент, коли він відкладе автомат убік…

Та він відразу по тому і поставив його в піраміду, на місце. Тобто він скорився мені, моєму — гаразд, назовімо це так — наказові. І уявляєш — вони нічого не посміли йому зробити! Ані в той момент, ані пізніше. Вони вдавали, що його просто немає, і не чіпали його. Вистачило тицьнути одного з них автоматним дулом у їбало — і ти створив навколо себе справжню ауру недоторканності. Тепер друга частина цієї історії.

Зачекай, одне принагідне запитання. Ти думаєш, він справді міг його вбити?

Саме про це — у другій частині нашого телевізійного серіалу. О п’ятій ранку я провів чергову зміну вартових на постах. Хоч о п’ятій ранку я переважно вже не виходив. О п’ятій мене зазвичай ламало і я в міру чутливо засинав при своєму столі у вартівні, про всяк випадок безпосередньо перед комутатором. У цей час мої джиґіти якось і без мене вибиралися на свої пости. Але того разу — з огляду на непростий перебіг подій — я все-таки повів їх. Спершу я пішов з Алишевим на його третій пост. Дорогою ми мовчали, при цьому, здається, мовчали зле. Він спробував похвалятися, що вб’є сучого синка, але я не підтримав теми. Будь-які мої заперечення могли тільки розпалювати його. Я вирішив удавати, що все позаду і мене це вже не гребе, забути. На зворотному шляху я поміняв на першому посту Керімова. Він скрипів за мною по снігу — крок у крок. Уявляєш собі скрип снігу о п’ятій ранку і мертвий ліс навколо нас двох? Він зупинився — я це почув. Я озирнувся. Він мало не плакав. Тоді він сказав: «Ти, чого ти повів його, чого ти йшов з ним?». Я мовчав і він мусив пояснити. «Я б його вбив. Якби не ти, я стріляв би». Він по-салабонськи шморгнув носом. «Його щастя, що ти ішов з ним. Я боявся попасти в тебе». Отак. І знаєш, це в мене ще з того часу — коли хтось мені каже зле про чеченців, я можу порвати. Він відмовився від найсвятішого, що в них є — від помсти! Заради мене. Це при тому, що він завжди і всюди тільки влучав. Але мною він не хотів ризикувати навіть настілечки. Все.

З усього випливає, що то були не цілком безпечні забави: конфлікти — міжгрупові й на додачу міжнаціональні, кримінальні порушення, зброя. До речі, зброя, згідно із законами не тільки театру, повинна хоча б одного разу вистрелити.

Колись я пустився у підрахунок і в мене вийшло таке. Від середини січня до середини жовтня маємо 9 місяців, себто, заокруглюємо, 270 днів і ночей. З них відкидаємо половину, бо ми ж ходили на варту через день. Маємо 135. Відкинемо ще близько двох тижнів, коли мене тимчасово зняли з начкара і посадили телефоністом на комутаторі. З усіма заокругленнями отримуємо 120. У лісі під Гайсином я 120 разів виходив зі зброєю на варту. Що означає передусім одне: 120 разів я міг залетіти до в’язниці, бути пораненим, убитим, 120 разів я міг убити іншого. Наші стосунки з командирами були насправді жахливою війною. Вони понад усе прагнули