Читати книгу - "Залишенець."

не ангели, звісно, — забрали його свої. За селом Зелена Діброва гайдамаки зненацька перестріли підводу, хоча взимку серед білого дня ніколи не виходили з лісу, а тут раптом виповзли невідь із якої нори і на возі замість мертвого отамана (чи кого там) зоставили п'ять відрубаних голів — червоноармійців та комнезамівця. Коні самі, без погонича, привезли ці голови аж до Матусова, настрахавши всю округу, але ще химернішою була ось яка штука — наступного дня, коли в бік Зеленої Діброви вирушив каральний загін і там по дорозі натрапив на п'ять обезголовлених трупів, жодних інших слідів, які б вели до лісу чи в поле, не знайшли. Бандити знову пройшли над снігом.

Гоцман знав багато їхніх хитрощів, знав, що взимку лісовики якщо й воюють, то переважно пішо, без коней, вони часто, щоб замести на снігу свої познаки, ступають один одному в слід, тягнучи за собою гілля, але ж і тоді якийсь прослідок можна нагледіти, а тут — ні, жодного тобі знаку. І його, молодого, але вже тертого чекіста Гоцмана, на портфелі якого блищала срібна табличка «Товарищу Гоцману от Президиума Черкасской Чрезвычайной Комиссии за вскрытие петлюровских банд», найдужче розпікали саме оці глумливі бандитські витівки.

— Так єво анґєли укралі? — кричав тепер до Ганнусі Гоцман. — А каво жє ти, сука, апознала в Матусовє? Чьорта раґатаво? Я нікаму нє пазволю вадіть сєбя за нос! Єслі в тєчєніє мєсяца он нє явіться к нам с павінной, я лічно випущу всю обойму в твою пєтлюровскую утробу! — Він дістав із кобури нагані дулом ткнув Ганнусю в живіт. — Ти мєня поняла, тварь?

Ганнуся відчула, як гостро зворухнулося її лоно, руки інстинктивно лягли на живіт, вона заточилася й осіла на лаву, але гицель зі скляними очима згріб її за барки і поставив на ноги.

— Стаять, каґда с табой разґаваріваєт уполномочєний!

Нудотний дух собачатини забив подих, і Ганнусю вирвало.

Гоцман гидливо поморщився, заховав нагана в кобуру й посунув до дверей. Уже з порога озирнувся і проказав, розтягуючи кожне слово:

— Єслі в тєчєніє мєсяца он нє явітся, тєбє і тваєму викідишу дєйствітєльно запоют анґєли. Ето я тебе ґаварю, твой царь і боґ.

Гоцман тонко й протяжно залився юродивим смішком і пішов.

За ним посунула й псяча доха, лишивши по собі нудотний сопух, який переслідував Ганнусю навіть тоді, коли вона вийшла надвір ухопити свіжого повітря. Цей невідчепний запах, мов отрута, проникав у всеньке її єство, і Ганнуся вже не знаходила собі місця. Спати вона лягла без вечері, але й сон відцурався од неї — цілу ніч, задихаючись, Ганнуся перекидалася з боку на бік у холодному поту, дитинка теж запручалася в її лоні, а вдосвіта попросилася на цей світ. Ганнуся не стільки від болю, як від страху, вхопилася обома руками за живіт, бо їй здалося, що якась стороння сила тягне його донизу, відриває її живота від неї, тягне назовні всі її нутрощі.

Почувши Ганнусині стогони, мати скочила з печі, засвітила гасничку й притьма побігла до Танасихи, щоб та привела повитуху. Однак пологи були швидкими. Поки Танасиха, замість того щоб мерщій катнути на інший куток по знахарку, сама прибігла глянути на поліжницю, — дитинка вже випорснула на теплу черінь лежанки. Вискочила на сей світ і, на мить заціпенівши від дива, заплакала.

І от ще дивина: Танасиха нікуди вже й не збиралася бігти, — побачивши, що немовля вийшло з дозрілого лона, вона сама заходилася доводити все до пуття. Ганнуся з матір'ю тільки сполохано перезирнулися, коли не по літах метка Танасиха взялася довершити справу, як справжнісінька пупорізка. Погукуючи на матір, щоб та хутчій розвела в ночвах купіль та приготувала свячену воду, Танасиха розхазяйнувалася як у себе вдома, швидко знайшла в настінній шафочці великі кравецькі ножиці і так спритно перетяла пуповину та зав'язала її зсуканою ниткою, наче то було не живе тіло, а свиняча кишечка для ковбаски. А коли вона поклала вже розвереджену і нетерплячу дитину в ночви, то, купаючи її та скроплюючи свяченою водою, приказувала, як по писаному: «Будемо нашого хлопчика золотом-сріблом обсипати, від усякої напасті захищати. Будемо нашого козака святою водичкою мити, від бісиці боронити. Щоб лукава бісиця, юдина жінка, не підмінила дитину, поки будуть хрестини…»

— Ти ж таки в нас козак, еге? — перепитувала Танасиха у немовляти, так сміливо смикаючи його скрученими пальцями за цюцюрку, що в Ганнусі хололо всередині. — Еге ж, козак, викапаний Веремій, а ревеш, як бичок-третячок. Ну, та реви на здоров'я, нехай голос прорізується.

Вихопивши крикливе дитятко з купелі, вона завинула його в полотняну пелюшку, вибрала з тільця вологу й поклала синочка біля Ганнусі, а потім обмотала мотузкою ножиці, якими різала пуповину, й підсунула їх під породіллю.

— А це нащо? — кволим голосом спитала Ганнуся.

— Так треба, — сказала Танасиха, бо й сама не знала, чого пупорізки ховають ті ножиці під породіллю. Бачити бачила, а чого воно так — не питала, однак усього в тих чаклунок не випитаєш. — А ти, молодице, вже бабою стала! — звернулася Танасиха до матері. — Давай мені свічку, тільки не з лою, а з воску. Засвічу я свічку та й піду за річку, ладану шукати — обкурити хату. Це на те, щоб янгол Божий швидше явився та стеріг дитину від бісиці, юдиної жінки.

Ще ніхто не обкурював хату ладаном, а Ганнуся завважила, що звітрився отой псячий дух — чи свячена вода помогла, чи, може, вже янгол її дитини явився. Улетів до хати і причаївся десь отам біля печі, його ж не побачиш.

Важко сказати, коли прилітає до новонародженого ангел-заступник, а от чорний ворон не забарився — саме тоді підоспів до комина хати, в якій сьогодні найраніше було протоплено, і примостився на своє улюблене місце погріти старечі кості.

Ворон, звісно ж, не бачив, як народився хлопчик, однак багато чого постеріг згори, тож про все здогадався. Він бачив, як брали непочату воду з колодязя, як потім її, вже червону, виливали з ночов на сніг, і ворон скрушно зворухнув крилами, коли недосвідчена пупорізка Танасиха закопувала при межі пуповину — вона не прикопала її (земля була мерзла), а пригребла, як та курка, і до того ж зробила це в такому непевному місці, що його можна було переступити. Погана прикмета, сумно подумав ворон.

2

Рік 1922-й приніс нам багато розчарувань, але й подарував велику надію.

Спершу до Холодного Яру прибув посланець із Польщі від уряду УНР полковник Манжула