Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

її чоловіка Михайла. У згаданій щойно книзі споминів і вражень Уласа Самчука «На коні вороному» знаходимо вражаючий факт. Автор знаменитого роману-трилогії «Волинь» згадує такий містичний епізод: «Я передав Юрію Липі бандуру Михайла Теліги. У мене вдома вона висіла на стіні, над канапою моєї робочої кімнати. І одного разу вона голосно і безпричинно тріснула так, що задзвеніли всі її струни. Це сталося приблизно того дня, коли Теліга міг бути страчений. Для містика Юрія Липи це мало інтригуюче значення, він довго розглядав тріщину на бандурі і говорив, що сили, які розважають нашою долею, є ще далеко не збагнуті. Пізніше ту бандуру було передано бандуристові Зіновію Штокалкові...»

Бандура — інструмент духовний. На вдячну публіку він відгукується вражаючою вдячністю. Бандура тестує публіку. Причому безпомилково. Роман Гриньків — відомий український бандурист-віртуоз — каже, що йому найкраще виступати перед дітьми і музикантами — інструмент тоді співає, мов ллється жива вода.

...У селі Струсів Теребовлянського району, недалеко від мого рідного Дворіччя, недавно відсвяткувала своє 55-річчя заслужена капела бандуристів України «Кобзар». Нічого подібного немає в жодному іншому селі України. А починалося все з патріотизму і професіоналізму тендітної жінки.

Звали її Ганна Сергіївна Білогуб-Вернигір. У тридцяті-сорокові роки минулого століття її знали як одну з перших бандуристок на теренах Західної України. Потім її переслідував комуністичний режим як дружину Дмитра Білогуба, ад’ютанта Симона Петлюри. У 1950 році вона починає вчителювати на Теребовлянщині, у Струсівській школі-інтернаті навчає дітей грати на бандурі. Потім було тріо бандуристок, згодом сформувалася й капела. У травні 1957 року (хрущовська відлига) відбувся перший виступ капели.

Про цей унікальний колектив я не раз чув з розповідей моїх учителів з Ладичинської восьмирічної школи — Павла Киби, Василя Качурівського, Омеляна Ониськіва, Омеляна Станимира, котрі також грали й співали у Струсівській капелі бандуристів. Її учасниками були і є також обдаровані люди з інших сіл нашого району.

Струсівську капелу тепло зустрічали в Болгарії, Польщі, Прибалтиці. Співала вона й на Майдані Незалежності у Києві у незабутні дні Помаранчевої революції. Народ, який має вже понад триста тисяч записаних українських пісень (а скільки їх ще не записано!), вигубити неможливо.

...Україна зраджена й сьогодні, як колись. Вслухаймося (добре вслухаймося!), як співає свою пісню «Під Крутами» сучасний український кобзар Володимир Горбатюк:

Невпинно через ліс і перегони Під Крути зупиняти ворогів, В холодних переповнених вагонах Віз потяг ще безвусих вояків. В руках рушниці, кілька жмень набоїв, Серця ще б’ються, сповнені надій. Не знали хлопці, що вони герої, Що то їх перший і останній бій. Стояли твердо, бились до загину, Не маки в сніжнім полі зацвіли, — То запеклася кров за Україну, Яку вожді ще вчора продали. Болото у крові під Пляшевою, Залитий кров’ю зраджений Базар, Текла вона в Батурині рікою, І в українській крові Кандагар. Чом, Україно, незліченні Крути В одне твоє безпам’ятство злились? За те, що зради встигла позабути, Ти зраджена й сьогодні, як колись.

«... Кобзарі існували з незапам’ятних часів. Скільки є народ — стільки є й співці у його надрах, як виразники його волі, прагнень, пошуків, поразок і перемог. Вони можуть називатися по-різному — боянами, гуслярами, піснярами, лірниками, кобзарями, бардами, бандуристами, — проте суть їхня не міняється. Це — речники совісті етносу, його віри в прийдешнє, його історичного оптимізму. А відтак — хіба можна мислити, що грядущі епохи залишать у минулому цілий духовний інститут творців нашого сумління й сенсу буття?»

Так пише про кобзарів Олесь Бердник. І на своє ж питання відповідає: «Я не мислю такого! Для мене майбуття рідного народу відкриває реальність гармонійного співжиття, де кобзарі посядуть провідне місце як деміурги нового щабля свідомості невмирущої етнодуші.

...Кобзар! Давши таку назву своїй думі, Тарас окреслив пунктир для прийдешніх співців: не лише повторювати прадавні думи, оплакувати минулу славу, нагадувати про втрачене, а й — головним чином — концентрувати в собі та довкола себе найвищі духовні вартості, цноти, заповіти і дійства. Гуртувати, вести, діяти! Ось що таке кобзарі!»

...1913 року в Казані вийшла книжка російського дослідника Івана Прижова «Нищие на святой Руси». Цитую українською мовою: «Головна власність українського сліпця — кобза або бандура. Це не мертві і часто тупі фігури великоросійських калік, які співають те, чого вони не розуміють, ні, це живі люди, які страждають такою мірою, що плачуть, коли співають... Кобзар співає не тому, що пісні — його промисел, а в силу своєї поетичної натури: він не може не співати, він піснею заспокоює свою душу».

Це ніби коментар до знаменитого «Перебенді» Тараса Шевченка. Візьміть «Кобзар» і перечитайте його ще раз! Перечитайте ще раз і щиру молитву до кобзи Пантелеймона Куліша:

Кобзо моя, непорочна утіхо! Чом ти мовчиш? Задзвени мені стиха, Голосом правди святої дзвени, Нашу тісноту гірку спом’яни. Може, чиє ще не спідлене серце Важко заб’ється, до серця озветься, Як на бандурі струна до струни. Хто не здолає озватись