Читати книгу - "Все буде добре"

А потім раптом усе завершилось. Сашко поїхав, компанія, яку вони створили, розвалилась, і Катя, лише отримавши шанс на дружбу, одразу втратила його. Якби ж вона тоді зізналась йому в почуттях, якби знайшла в собі сили перебороти сором’язливість. Усе могло б бути по-іншому. Вона б не провела наступні кілька років в абсолютній самотності, невидимою мишкою, до якої всім байдуже.

Та небеса вдруге почули її плач. Марічка покинула Антона, той випадково опинився біля Каті і… Їй дали ще один шанс – вона це зрозуміла. Те щасливе літо навчило її простої істини: хороші речі мають властивість зникати, якщо їх не тримати. А значить, за своє потрібно боротись до кінця.

Залишки окуня спочивали на дні помийного відра. Тепло картоплі берегла сковорідка, а борщ, на який уже не залишилось сил, відправився в холодильник. Антон мився у ванній, а Катя ретельно віддраювала масні тарілки. Думками жінка була далеко за межами квартири, тому біль застав її зненацька. Вона опустила погляд і здивовано подивилась на свій палець, по якому рясно стікала кров. Червоні патьоки змішувались із водою й омивали велике лезо кухонного ножа, об який Катя й порізалась. Рана вийшла глибока, але жінка не бігла за пластирем. Їй боліло, але, поза тим, було добре. Адже лише крізь страждання можна дійти до очищення. Так трапилось і з її коханням, так трапилося з усім її життям.

Жінка підняла очі й глянула на своє відображення в холодильнику. Потім перевела погляд на дверцята, де була приліплена спільна з Антоном світлина. На ній вони здавалися щасливими, їм дійсно було добре. Катя усміхнулась і міцно стиснула поріз. Біль мине, усе мине, але Антон залишиться. Вона докладе всіх зусиль, щоб їм було добре й надалі. І нікому, нікому не дозволить стати на шляху їхнього щастя.

2007 рік

Останнім часом життя Ігоря Жатека нагадувало американські гірки. Воно опускало бізнесмена на дно, змушуючи повільно дертися нагору, щоб потім знову різко шпурнути вниз. І так раз за разом, не скидаючи швидкості на жодному довбаному повороті. Останнім його падінням стала відмова керівництва банку від українського відділення. Причому вони зробили це геть по-дурному: просто змінили номер телефону та скидали всі дзвінки. Рахунки залишились незайманими, не було жодної постанови про розформування «Інстер Банкін Груп» чи про припинення співпраці з Україною. Просто в один момент Ігор Жатек опинився сам на сам із великим бізнесом. Це вже потім він дізнався, що російську частку викупив італійський консалтинг «Етерно», якому не був потрібен український ринок, а офіційно закривати банк було дуже коштозатратно та юридично марудно. Тож деякі філії просто кинули напризволяще: мовляв, робіть, що хочете.

Більшість керівників діяли прогнозовано: знімали гроші з рахунків і тікали до Америки. Дехто продавав свою мережу іншим банкам чи просто змінював вид діяльності. Це вже потім, роздумуючи наодинці з пляшкою горілки, Ігор шкодував, що не зробив, як усі. А тоді столичний бізнес швидко розкумекав, куди вітер дме, і захотів поласувати активами вже не існуючої «Інстер Банкін Груп». От тільки Жатека ніхто не попередив, що його ж боси його кинули. Він вступив у нерівну боротьбу, яка тривала півтора року та поставила на вуха всю українську економіку, але не здався. Зрештою супротивники відступили, вичікуючи, а Ігор раптом зрозумів, що тепер шляху назад немає.

У свій час відділ піару зробив «Інстер Банкін Груп» привабливим для населення, а неймовірна впертість директора банку змусила акул бізнесу взяти до уваги такий стан речей. Так, на рахунках організації швидко танули кошти, а країною ширилися чутки про дефолт, але Жатек уже відчув смак перемоги. Він відчув себе на своєму місці й почав своє сходження нагору. Крізь набір нових акціонерів, крізь укріплення обласних філій, крізь продажних політиків і корупційні схеми. Він не тямив у піарі, не мав економічної освіти й управлінського досвіду. Але буремні дев’яності навчили його простій істині: міцно стисни зуби й ніколи не здавайся. І справи налагоджувались. Повільно, але налагоджувались.

А потім з’явився Олександр Шипалко та корпорація «Альвеа». І американські гірки підозріло похилилися.

Зустріч було призначено на старому пустирі за містом, о другій годині. Це не було його ініціативою, так захотів «контакт» – високий, коротко стрижений хлопець років двадцяти шести, в окулярах та з борідкою. Переминаючись із ноги на ногу, він кутався в осінній плащ, який не захищав від пронизливого вітру.

– Іван? – поцікавився Ігор Жатек, підходячи ближче. Той кивнув. – Я Ігор, директор «Інстер Банкін Груп».

– Дуже приємно, – вони потисли руки.

– Ви бухгалтер, я правильно повідомлений? – Кивок у відповідь. – І у вас є дещо для мене, так? – Ще один кивок. – То нащо було їхати так далеко? Могли б зустрітись у якійсь із кав’ярень. Чи бухгалтери не ходять обідати?

– Це було б проблематично, – відповів Іван, оглядаючись. – Я думаю, що за мною стежать. Довелося виїхати з міста, щоб пересвідчитись. Та й зараз у мене не так багато часу. Тому готовий обговорити ціну.

– Мені здається, що ви вже запропонували дещо моєму помічнику. Щось змінилося?