Читати книгу - "Квіти на снігу"

Сторож… А-а-а, яке їхало, таке й здибало. Кушніренко недалеко від свого сторожа втік. Уже чотири роки минуло, як за якісь там особливі заслуги перед народом випросив тут ділянку землі. Громада нібито горою за нього стала, і влада, щоб не дражнити гусей, здалася. І почав той народний герой зводити будинок для себе й трьох доньок. Як каже мій старий, коваль коня кує, а жаба й собі лапу підставляє… Кінця-краю тому будівництву не видно. Роз’їхалися Кушніренкові нащадки по світу гроші заробляти – чи не італійським синьйорам нічні горщики подають? – а дім і досі не завершений. Мабуть, щоб не рознесли його по цеглині, поселив Кушніренко в одній із кімнат того цибатого, як криничний журавель, безхатька, такого ж престарілого й звихнутого, як сам. Сторож, блін, а дивиться, ніби він якесь цабе голубої крові.

Не раз, виїжджаючи з подвір’я, бачу, як він стоїть біля хати Кушніренків і дивиться на мої ворота. Ящера залізного роздивляється? А може, тачки мої цього старигана так дратують, що він їх своїми баньками проштрикнути хоче? Але зась! Зась! Він не бачить мене в тачці крізь тоноване скло. А от мені все видно. Як він невідь-чого ходить щовечора до криниці й сидить біля неї, як причмелений, як робить пробіжки навколо будинку, як підтягується на турніку, сидить у позі лотоса й навіть стоїть на голові. Йог, дідько б його забрав! Учора на турніку «сонце» зробив… І це в такому віці! Капець! У мене ціла тренажерна зала поряд із гаражем, але моєму старому навіть спуститися до неї важко, він тільки дихтить, як ковальський міх. Пеньок трухлявий. А цей…

Згадав свого старого, а перед очима мамині руки. Не постава, не обличчя, яке вже не пам’ятаю, тільки руки. Як дві білі пташки, що пурхають над столом. Ось вони замішують тісто, ось виліплюють із нього жовтаву кулю, обкачують її в борошні, розкачують качалкою на столі так, що виходить великий тонкий пляцок, ось перевертають склянку догори дном і витискують на тому пляцку кружальця, кладуть на них сир. Поки мамині пальці з коротко обрізаними нігтями зліплюють краї вареника, хапаю склянку й сам починаю витинати кругленькі сонечка. Це маленьке таїнство над тістом так захоплює мене, що я забуваю і про машинку, яку вчора купив тато, і про те, що збирався йти з нею у двір.

– Ах ти ж мій помічник, ти ж мій…

Мама не встигає договорити. Тато вихоплює в мене склянку з рук, зі злістю шпурляє її на підлогу, туди ж летять щойно витиснені кружальця.

– Щоб я цього більше не бачив! Не роби мені з хлопця бабу!

– У нас удома часто всі сім’єю ліпили вареники, але ж ні Василь, ні Дмитро…

Тато не дає їй договорити:

– Знаю-знаю, бабами твої брати не стали, але один коням хвости крутить, а другий на тракторі глухне. Мій син таким не буде! – Тато з притиском вимовляє «мій син», ніби мама ніякого відношення до мене не має, ніби вона тільки ненадовго позичила мене в нього.

– Але вареники він любить…

– Можна в райкомівській столовці замовити чи найняти когось.

– Навіщо наймати? – зовсім тихо каже мама. – Ви вже маєте наймичку…

Мені так шкода круглих борошняних сонечок! Дивлюся на підлогу й схлипую.

– А це ще що? – дивується тато. – Щоб я більше не бачив сліз! Плачуть тільки слабаки. Ніколи не рюмай і не знайся зі слабаками та бідаками. Ти Жорж Немолюк, син Калісія Немолюка! Ти повинен бути таким, як я. Ясно?

Хочу сказати, що так, дуже навіть ясно, але слова приліпилися до піднебіння й не хочуть говоритися. Я тільки киваю головою.

– Що з вами? Вам погано? На вас напали?

Дивно, я навіть не чув, коли під’їхала автівка, що он світить блимавкою, коли підійшли ці двоє людей у міліцейських одностроях.

– Усе о’кей, хлопці.

– От і добре. А то минулої ночі тут стріляли в одного з ваших. Братва якісь претензії має… То ми тепер чергуємо…

– Усе нормальок… Нормальок…

– А автівка? Чого це її так занесло?

У мене похололо в грудях. Зараз вони глянуть… Зараз… А там… Там… Під колесами… Це кінець!

Один зі стражів порядку йде до джипа, зазирає під колеса, у салон. Сідає за кермо, заводить двигун.

– Нормально! Можете їхати.

Не вірю, не можу повірити. Нормально? Як це – нормально?! А тіло? Де ж Анжелине тіло? Вона ж… Схоплююся на ноги, оббігаю тачку, падаю на живіт перед капотом, зазираю під днище. Міліціянти сміються.

– Може, ви трошки того, перебрали, пане Немолюк? Але якщо вже майже доїхали додому, то відпочивайте. Чи вас підвезти, може, до будинку?

Когось іншого вони б уже відвезли куди треба й обстежили б за повною програмою. Але морочитися з мешканцями «царського села» – тільки час даремно гаяти. Ще й вибачатися наступного дня доведеться. Тому вони сідають в автівку, і за мить блимавка вже здається блакитною зіркою, що летить крізь ніч до міста.

Рушає з місця й мій джип. Обережно, так обережно, ніби це не автівка, а глечик із водою, яку під страхом смерті велено не пролити. Чорні ворота безшумно повзуть убік. Над гаражем автоматично спалахує світло. На другому поверсі чорного