Читати книгу - "Перший спалах"

Вовчиця замовкла.

— Гарно! — сказав Андрій. А що було далі?

— Кінець... — прошепотіла Вовчиця з нотками трагізму в голосі.

— Тобто?

— Кінець. Відсутність. Порожнеча. Смерть. Називай як хочеш. Суть від цього не зміниться...

— Вовк вирвався, так? Знищив дерево і світ? Проковтнув сонце?

— Не знаю, проковтнув чи сховав кудись, але ми його вже не бачили сотні років.

— Вовка?

— Сонце. Ти не помітив, що ця ніч підозріло довга?

— Помітив, але думав, що мені здається.

— Ні, тут завжди ніч. Але ти можеш нам допомогти.

— Як саме?

— Не поспішай, спочатку ти маєш пройти одне випробування. Щоб ми переконались у твоїй справжності.

— Це як?

— Доведи нам, що ти — це саме ти, а не хтось інший.

— Маразм якийсь. Я не хочу вам нічого доводити. І взагалі, я передумав проходити ці ваші дурні випробування.

— Як хочеш! — похнюпила голову Вовчиця і підібгала хвоста. У неї був такий жалюгідний вигляд, що й дивитися було боляче.

— Ну добре, добре, давайте вже своє випробування, — втомлено сказав Андрій. — Маніпулятори довбані.

Вовчиця зраділа і радісно замахала хвостом, а тоді підняла з землі тонесеньку гілочку.

— Тримай, — сказала вона, тицяючись мордою в хлопцеве плече. — А тепер уважно слухай — і записуй все, що я говорю. Запам’ятай — ти маєш право на три питання. Але не на помилку, чуєш? Ти не повинен зробити жодної помилки!

— Гаразд, — сказав Андрій. — Я готовий.

— Міднокрилами сонце сіяли... — проказала Вовчиця.

— Мідно крила ми сонцем сіяли? — перепитав Андрій.

— Мінус один, — незворушно сказала Вовчиця, і Андрій зрозумів, що вона мала на увазі кількість питань, яку він щойно втратив, так необдумано ляпнувши дурницю.

Вовчиця повторила:

— Мідно крилами сонце сіяли...

Андрій почухав потилицю, обдумуючи, що з почутого слід записати. Спочатку нашкрябав один варіант, а тоді стер написане — і вирішив, що правильне звучання має другий. І так кілька разів.

А Вовчиця продовжувала:

— Ось і пили ротами втіхи ми...

— Осліпили крота ми втіхами? — здивувався Андрій.

— Ос ліпи лик ротами втіх. А ми... — роздратовано сказала Вовчиця.

— Ось ліпили крота ми втіхами? — перебив її Андрій і хитро посміхнувся в кулак. Здається, він зрозумів, як викрутитися.

— Питання вичерпані! — огризнулася Вовчиця і продовжила диктувати.

Нарешті Вовчиця закінчила і звеліла хлопцеві почекати біля печери, поки вона перевірятиме завдання. А потім він почув її бурмотіння. Вовчиця читала написане. Вголос.