Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

— Це скидається на глузи! Я не дозволю, щоб ви робили з мене бовдура! — сердився пан Пельпінський.— Я поважна людина і не дозволю...

— Облиш, тату! — вигукнув Вацусь.— Невже ти не розумієш жартів?

Виявилося, що тільки Вацусь мав почуття гумору.

— Добрий мені жарт! — обурився батько. — Ми спалили марно п’ять літрів бензину, виставили себе на сміх, а ти кажеш про жарти.

— Ти перебільшуєш, Тадеуше, — втрутилася пані Пельпінська.

Здавалося, ще мить — і вони посваряться, але, на щастя, дядечко змилосердився і примирливо сказав:

— Вибачте, панове, це таки справді моя вина. Вчора якось так вийшло, що ми трохи переборщили. Ми не мешкаємо на острові Свети Стефан, у нас немає яхти, ба признаюсь — і з тими зміями я теж перегнув. І звати мене не Помідорович і не Пірамідополопіринович. Ми тільки хотіли трошки збити пиху оцьому симпатичному парубійкові.— Тут дядечко батьківським жестом показав на Вацуся.— Бо він не грішить скромністю... І мені вельми прикро, що з цього виникла така халепа.— Він широко розвів руками, усміхнувся наймилішим із своїх усміхів і повторив: — Прошу вибачити мені, ми так приємно познайомилися, то ж не годиться...

Одразу зрозуміли, що не годиться, і замовкли. Хто ж би, зрештою, не вибачив моєму любому дядечкові! Отак усе кінчилося благополучно.

Треба визнати, що в епізоді фільму «В тіні димучої Етни» дядечко Леон перевершив сам себе.

Після скромного сніданку ми поїхали туди, де італо-югославська кінобригада створювала той незабутній шедевр кіномистецтва.

Цього не можна описати, а проте я спробую, бо все доправди було геть як у кіно. Передусім — декорації. На високих скелях, над урвистим берегом моря звели руїни римського храму, а під руїнами — ціле містечко, навіть костьол, але не весь — тільки фасад, бо ззаду костьола не знімали, та зрештою він однаково мав згоріти, підпалений варварами, тож навіщо було споруджувати його весь?

По вулицях тинялися самі сіцілійці. Хоча вони походили з якогось там віку і крутилися серед старожитніх мурів, а проте курили сигарети, жерли морозиво і настроювали транзистори на всякі твісти, босанови і свінги. А тим часом нижче, в затоці, на старожитних човнах дикі войовники рихтувалися до нападу на місто.

Жах брав на них дивитися. Руді, бородаті, волосся спадає на плечі, погляд безстидний, усі кровожерні й непогамовні. На них були шкіряні ковпаки (щоправда, зроблені з пластику), сталеві наплічники — теж із якоїсь пластмаси, а в руках виблискували дерев’яні мечі, помальовані срібною фарбою. Аж волосся на голові ставало сторч!

Режисер мав слушність: дядечка не треба було гримувати, він з молоком матері ввібрав кровожерність і вигляд вікінга. Бороду мав свою. Йому дали тільки перуку — руду, аж червону, як палаючий смолоскип. За хвилину він мусив убивати безневинних сіцілійців, лупцювати, палити і — подумати! — все це тільки заради того, аби ми могли бродити узбережжям Адріатики. Вбрали його в шкуру дикого звіра, на голову натягли шолом, у руку всунули короткий меч — і нарешті вже можна знімати фільм...

Помічник режисера у рупор дав наказ, аби вояки сідали в човни. Зчинився страшенний шарварок, ніхто не знав, до якого човна лізти. А тоді почали знімати. На знак помічника режисера веслярі вдарили веслами по воді, і здоровецька валка човнів підійшла до берега.

Навколо завирувало, всі галасували, а оператор хоч би що,— крутить собі й крутить.

Найпрекраснішим з усіх був дядечко Леон. Він перший вискочив з човна, незважаючи на «глибочінь», яка розкривалася перед ним. Шубовснув у воду аж по пахи, але що то для варвара, котрий ще здалеку чує запах крові та вина!

Отож він пирхнув раз, другий, руками розгорнув хвилю і перший видерся на скелю. Зловісно закричавши, підняв меч, був уже готовий сіяти навколо себе жах і руйнацію,— аж тут оператор перестав знімати.

Скінчилася ця сцена. Ба сказали навіть, що все було марно, бо в розпалі бою один вояк не зауважив, як йому зсунулася перука, і, замість левової гриви, на плівку зняли наймоднішу зачіску з косим проділом.

І ось настала найважливіша мить. Мали знімати окремий епізод, у якому грав тільки дядечко. Спочатку режисер італійською мовою пояснив становище. А воно було таке. Дядечко, вбиваючи і грабуючи, забігає в глухий завулок містечка. Раптом з одного дому вискакує жінка. Очі дядечкові наливаються кров’ю, і він кидається на жінку...

— Ви, пане, добре зрозуміли становище і пройнялися його настроєм? — запитав режисер. — Отже, починаймо! Вибігаєте з-за рогу, мчите до будинку. А ви, пані, — мовив він до акторки, яка грала нещасну жінку, — виходите он з того дому. Побачивши солдата, волаєте з жаху. Ви, пане, хапаєте її за горло... Можемо спробувати?

— Можемо! — гукнув дядечко.

Все було готове: