Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

Дядечко перевершив сам себе! Тільки-но режисер дав знак, він вискочив із-за рогу, мов роз’юшений іспанський бик, і так страшно заревів, аж мурашки всім по тілу побігли. А тоді геть знесамовитів. Схопив жінку за горло з такою силою, що та осіла, мов нежива.

— Не так сильно, пане, бо ви мене задушите!

А режисер закричав:

— Стоп! — І перестав знімати в найдраматичнішому місці, коли дядечко стискав пальці на горлі нещасної.

— Не так! Не так! — волав режисер. — Ви все робите, як сучасний гангстер, а не як варвар! Чого ви так витріщаєте очі й кривите обличчя? Повторімо цю сцену ще раз. Тільки, прошу, більш природно. Ось я вам покажу...

А тут дядечко як гарикне:

— Що там ви мені покажете! Я знаю краще за вас!

Режисер пополотнів.

— Виявляється, з вами не можна працювати...

Дядечко здер з голови руду перуку і швиргонув її на старожитний брук.

— Чорт з вами! — гукнув він по-польському.— Шукайте собі когось іншого! Не хочу ваших доларів, і дайте мені спокій! Я не робитиму з себе блазня! — Сказавши це, він високо підвів голову і повною гідності ходою рушив у порожню вуличку, а старожитні мури з фанери просто оніміли від подиву.

Так скінчилася коротка кінокар’єра мого дядечка.

— Чорт з ними! — пирхнув дядечко, коли ми вертали до готелю.— Той макаронник хотів мене вчити, як треба грати цю сцену! «Чого ви так витріщаєте очі?» Ловкий, га? «Не кривіть обличчя!» Я б йому перекривив! Уявляю собі, що то вийде за фільм! Дурний, як сало без хліба! — сердито плюнув і довго не міг заспокоїтись; а коли нарешті заспокоївся — розсміявся: — Щастя, що хоч так скінчилося! І що мені, старому коневі, вроїлось у голову! Ще бракувало, аби в Варшаві мене висміяли...

Оце вам і весь дядечко!

А мене аж тіпало, бо пропали всі мрії про дальшу подорож по теплих і екзотичних водах Адріатики. Здавалося, двісті доларів уже лежали в нас у кишені, ми могли мріяти й планувати. А тепер лишилось єдине — спакуватися й повертати голоблі додому. Втім, як його повертати, коли дядечко останні гроші проциндрив на горіхове морозиво та виноград...

— Двісті доларів — це все-таки гроші, — мовив я.— Що тепер ми робитимемо?

— Те саме, що й учора, — втішився невдатний вікінг.

— Все-таки ви, дядечку, легковажні. Навіть мама, котра так любить вас, каже, що ви не відаєте, на якім світі живете.

— А хто з нас відає? — глибокодумно спитав дядечко.— Присягаюся — мама теж до пуття не знає. А ти знаєш? Ще недавно люди думали, що земля пласка, а сонце на ніч ховається в океан...

— Цікаво, що тепер нас порятує. Певно, фотоапарат,— зауважив я ущипливо, — бо нічого іншого не бачу.

— Прекрасна думка! Я б сам ніколи не додумався. У мене ж дома є ще один.

— А я, дядечку, не дозволю вам робити дурниці!

— Це ж мій апарат.

— Так, але ви продасте його за півціни. Якщо ви продасте апарат, то я повертаю до... до... Варшави.

— Будь ласка,— відмахнувся дядечко.

— І... і не хочу вас більше знати.

Не знав дядечка аж до готелю. А біля готелю мусив знову признатися до нього, щоб він урятував шведа. Бо зненацька я побачив на смерть переляканого хлопця, прив’язаного до шовковиці; під ногами в нього — купа сушняку й трави, а навколо — ліс томагавків і дикі обличчя червоношкірих.

— Скажи цьому смердючому койотові,— кричав ватажок до кирпатого Марка,— що коли він не позичить нам водних лиж, то ми спалимо його живцем, а прах його розвіємо по вітру.

Марко сказав, що мав сказати, але швед нічогісінько не второпав. Зиркав, як баран у аптеці, і жахливо кривився.

Побачивши нас, коли ми вилазили з мамута, він глянув благально і щось простогнав по-англійському.

— Шляхетний вандрівцю,— мовила до дядечка Геля, — будь великодушний і переклади нам його мерзенні слова, бо ми нічого не розуміємо.

— Це добре! — вигукнув дядечко.— Власне, те саме каже й він. Не тямить, чого ви од нього жадаєте. І пустіть його, ради бога, ви ж бачите — він весь трясеться.

— Ми хочемо, щоб він позичив нам водні лижі і покатав нас моторним човном.