Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

— Гм, так я і виклав карти! Пісня така є: «Де ж це ти, моя Софіко?», — і Вад, чи не вперше в житті, заспівав, хоч і кривляючись: — Я її в «Контакті» шукав, але з цим у мене прокол… Аватарку я б її скачав! Де ти є, моя Софіко?»

— А ну тебе! То ж давня грузинська пісня про втрату коханої, зветься «Суліко»!

— Нічого не знаю: він співав «Софіко»!

— Хто?

— Е, ну… Коротше, проїхали! Тут ось тобі передача! — невдоволено простягнув… ковдру.

— Хто? — перепитала.

— Хто-хто? Ти наче перший раз замужем, в натурі! Отой пац, що тебе від змії рятував! Якраз, каже, тоді й підзирив, що спальничок твій тю-тю, фуфлижний, тоненький типу. Переживає, видно, щоб ласти не відморозила!

Ого, Андрій не забарився про себе нагадати! І бач, як хитро, як делікатно!

— Чого ж він сам не приніс?

— Звідки я знаю, що там між вами за шури-мури?

Чи я винен, що до тебе вже гуру, ну, типу старші мегабайти почали під`їжджати? Покрутіла ти, Софко, не підступись! Зо мною колись ні в кафешку, ні в рестик не схотіла, а тут!.. Ото лиш апофігейно, що вони мене грузять, знайшли лоха!

— Було б не слухатись!

— Ага, з тими Алі-бабами й Тузами зв’яжись! Там типу такі запаковані, що ну! Та в мене тут, як хочеш знати, самі плавки половину цього автобуса потягнуть! Та в мене самі тільки ці штори — торкнув затемнені окуляри, підняті на лоба, бо ж вечір і сонця немає, — коштують, як усе їхнє бабло, разом узяте!

— Чого ж ти, такий навернутий, та у них на побігеньках?

— Ну, я маю на увазі, що вони вже в мене давно на мушці, це я навмисне перед ними гусей жену, типу дурня клею. Все буде пучком, але поки що в реалі з тими гоблінами краще не перетинатись, бо й так уже повна глеваха!

— Глеваха — це що? — Софійка згадала, що, крім Боярки, під Києвом бачила назву й такого селища.

— Глеваха — це гаплик типу, капець, що ж не ясно?

— Тепер ясно! А якщо я попрошу тебе цю ковдру назад Козирному віднести?

— Оце вже що нє, то нє! Сама, Софко, сама!

— Гаразд, візьму, візьму! Що ж, дякую, на добраніч!

— А якщо ми той… — Кулаківський засовав по землі своїм коштовним кросівком, — пройдемось ще десь, побазаримо? Ой, нє, треба якось, щоб не світитись… Бо той же Козирний наче клонується: скрізь за тобою нюшить і мені проходу не дасть! Може, давай паті на хаті: в моєму наметі потусуємось, у мене там ще торба з чіпсами завалялась і банка з ікрою — на хліб намазати… Бо це казенне хавло, як і ці убиті дороги, мене вже дістали! Вони всі, — цвиркнув крізь зуби, — і наша колба, і той канат, і та корова зі своїм тушканчиком, на нас бабло косять, а сервісу ніякого!

— Та годі, Ваде! Сам знаєш, що це не так! Заплатили ми лиш за дорогу й харчі, а відповідальність, а розробка маршруту, а наше здоров’я — усе на них!

— Ну, за лекцію справді я не платив, то не переробляйся. Краще скажи, що вирішила з паті.

Бідний Кулаківський, ніяк не вибере, до якого берега йому причалити!..

— Ох, спасибі за паті, але краще піду спати! — вийшло з римою, тож обоє засміялись.

— Софко, ти завжди віршами говориш, я пригадую ще отой, що про дим в автобусі… Я все пам’ятаю, не думай!

Вадим нагадав Софійці давній романтичний епізод, коли вони удвох несли в рядні до смітника осіннє листя, і в душі мовби щось защеміло. Як давно то було! Ах, забута, окрема історія! Іти, бо добалакаються до чогось!

У наметі затишно вмостилась до сну, було і справді тепло, Туз угадав.

— Сплю під новою ковдрою, приснись той, хто… — рима щось не добиралась. — …Хто цікавиться… Іра підколола б «моєю мордою»… О: приснись той, хто цікавиться моєю вродою!

Звісно, це нескромно, і до власної вроди Софійка має чимало претензій. Але зараз це не важливо. Головне, що завтра — Ялта! Ось де справжня врода й краса!

Те, що сталося серед ночі, мало відрізнялось від сну. Здається, Софійка вже походжала під ялтинськими пальмами, Віта снила поряд минулим першим побаченням, Радзивілка мирно сопіла, як намет пронизало світло, потім у нього зазирнув якийсь військовий і наказав хутенько збирати речі.

Потім ті ж таки військові, попри чиїсь обурення й протести («Такий наказ»!), помагали їм під світлом прожекторів пакувати намети, а тоді трамбували всіх у вертольоти, які дзижчали-метляли своїми карлсонячими гвинтами тут-таки, на галявині. Далі був несамовитий