Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

відрив од землі, неймовірне зависання в зоряному безмежжі, зрештою, де небо, де земля, розрізнити в темряві було неможливо. Колись Софійка мріяла політати, але зараз ніяк не могла пройнятись захопленням, узагалі нічого не розуміла, і треба було віддати Андрієві його ковдру, але Андрія ніде не було видно. Когось нудило — наче у хитавицю в морі на кораблі, але це ж не корабель і не море, їм роздали целофанові торбинки, і далі — трясливий, наче в старому автобусі до бабусиного Половинчика, політ.

…Приземлялись уже завидна. Під Вишнополем на військовому аеродромі їх зустрічали вкрай переполохані батьки. Теж нічого не тямили, усі усіх намагались про щось розпитати. Марно! Самовпевнені військові лиш бадьорю і гордо видавали — мало не під розписку — батькам їхніх дітей. Ірка, міцно закосичена-за-плетена, зачіска якої була єдина серед усіх пристойна, встигла відзначити, що вони — симпотні пацунчики. А ті кожному називали якусь суму, сонні дорослі, серед них і вчителі, відраховували якісь гроші, десь розписувались, і взагалі усе було незрозуміло.

— Але в нас більше немає грошей! — розводила руками розгублена Ліда Василівна.

— Даруйте, пані, але міністерство з надзвичайних ситуацій приватних замовлень не фінансує. Пальне, пані, плюс задіяння людського ресурсу, плюс велика кількість гелікоптерів, плюс стресова ситуація, плюс погана видимість, плюс…

— Даруйте й ви, але ми зовсім не замовляли гелікоптерів, у нас під Зеленогір’ям зостався автобус, у нас, якщо хочете знати, завтра, тобто вже сьогодні, за планом Ялта! — до керівнички вже повернувся голос, і той голос був сердито-розпачливий.

Ялта! Господи, вони так і не потрапили в омріяну Ялту!

— Мовчу вже про елементарну людську вдячність, пані! — так само чемно й незворушно всміхався еменесний пацунчик.

— За що вдячність, перепрошуємо? — підключились фізрук та Олена Гаврилівна.

— Ну як же? Нам о дванадцятій годині ночі зателефонувала, — військовий зазирнув у записник, — Альбіна Петрівна Кулаківська, заявила, що в горах біля Панагії замерзає група малолітніх туристів і благала порятувати!

Всі очманіло заозирались. Яка Альбіна? Жодної Альбіни у них нема! Є, осьде він, Кулаківський Вадим. Але чого він зам’явся й і ніби намилився іти геть?..

— Вади-и-име! — левицею заревла ботанічна й ухопила його за рукав. — Ану признавайся, в чому справа?!

— А я що, я нічого, — задкував переляканий хлоп’як. — Я лише сказав мамі по трубі, ну, по мобілці типу, що холодно спати, хіба я що?

— Гаразд, якщо твоя мама така дбайлива, то чом не прийшла тебе зустрічати?

— А я що? Я до чого? — зацьковано оглядався Кулаківський, шукаючи, в яку б це шпарину втекти.

— Не прийшла, бо знала, що доведеться викласти бабки! — здогадалась раптом Завадчучка, яка тепер намагалася засвітитись перед військовими класними пацунчиками і ради цього, як і в Феодосійському музеї, пожертвувала Вадимом: так колись він пожертвував нею, здавши на Софійчину тітоньку.

— Атож, звісно, ми їй телефоном одразу назвали ціну, вона погодилась! — кивнув солдат.

— Тому й не прийшла-а-а-а! — загуділи вже майже всі вешники, бо добре знали кулаківську щедрість.

І знаєте що? — метала нерозчесаною гривою Ліда Василівна, — ви їй рахунок поштою пошліть! Вулиця… Яка там?

Софійка добре знала Вадимову адресу і цієї миті переживала в душі тяжку боротьбу між бажанням справедливості-помсти й жалю до маминого синочка, якого, як-не-як, любила колись і який цеї ночі приніс їй ковдру, хоча й не свою.

— Малофонтанна, три! — військовий зазирнув до нотатника. — У нас, пані, вже усе на неї пробито, база даних наявна в повному обсязі!

— Ото й пошліть її… Пошліть їй штрафну квитанцію на ту базу даних, нехай оплачує, хай не буде така хитра! — заклекотіли батьки, і солдат мусив пристати на це колективне й одностайне рішення.

Помалу-помалу так усі й заспокоїлись, ні, скоріше змирились і стали розходитись. Бо що лишалося? Кулаківський щез, наче мильна булька, уже давно. Софійка обвела поглядом знайомий краєвид, звела очі на маму й тата (сонного Ростика покинули вдома на сусідку бабу Валю), і все було таке рідне, що забулась далека Ялта, і дівчинка, щасливо упавши в дорогі обійми, радо поспішила до найкращого у світі дому.

35. Домашні новини

Насолодившись домашнім затишком, рідним чаєм із баби-Валіними пундиками, натішившись Ростиком і Чорнобілкою (цікаво, як там Сніжана й малий Сергійко? Жаль, що Пустельник таки ж у Кореї, не може прибігти зараз у гості!), намірились проводжати на автобус Віту.

— Віт, розкажи ж нарешті, як минуло вчорашнє побачення? — тихенько спитала Софійка. Подружчині очі наповнились сльозами, і вона ледве прошепотіла:

— Ет, не пита’! То було так гарно, усе, можна сказати, лиш починалось, і так швидко обірвалось!.. Ні, я не мо’ про це говорити!

Ого, Ві-ку-куся таки добряче втюхалась, якщо й говорити не може! Тепер Софійка пригадала, як закохано і як страдницьки дивились Тимур і Віта одне на одного у мить прощання на аеродромі: хоч стояли не поруч і віддалялись у різні боки, їх наче відривали одне від одного по живому!

Озвався Вітин мобільник. По тому, як