Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

Вони вийшли на вулицю. У теплому сяйві ліхтарів мерехтіли сніжинки. Немов у якомусь дивовижному казковому танку, кружляли вони й швидко танули, падаючи на мокру бруківку. Перший сніг у Львові! Любка примружила очі й усміхнулась — сніжинки ніжно лоскотали обличчя.

— Ти така дивовижна! — вирвалось у Сашка, котрий із захопленням дивився на Любку.

— Я звичайнісінька, повір, — засміялась вона.

— Ні, ти — особлива! Ти так дивуєшся простим буденним речам, на які майже ніхто не звертає уваги. А ти — ніби щоразу бачиш їх уперше! Як тобі це вдається?

Любка зупинилась і серйозно глянула на юнака.

— Саш, я просто ціную життя і все те, що довкола мене. Воно дається лиш раз, і я хочу встигнути відчути його, посмакувати ним, розумієш? Те, що ти називаєш простими буденними речами, насправді незвичайне! Просто зупинись на мить і придивись довкола. Тоді ти збагнеш, що кожна дрібничка — неповторна, особлива. Цінуй життя, щоб потім не картати себе, що чогось не встиг…

Вони мовчки дійшли до зупинки, і жінка приглушено мовила:

— Мені час. Ну, бувай.

Вона вже хотіла йти, та Сашко затримав її, взявши за руку.

— Чекай! Дозволь, я тебе поцілую! Востаннє…

Не дочекавшись відповіді, він притулив до себе жінку й спрагло припав вустами до її губ. Любка не пручалась. Вона застигла, заплющивши очі, і вбирала в себе весь той біль, ту пристрасть, відчай і безвихідь, що виплеснув із поцілунком юнак.

— Прости мені… — прошепотіла й провела долонями по його обличчю. Воно було мокрим… чи то від талих сніжинок, чи то від сліз… — Прости!..

Ускочила в розчинені двері маршрутки й прихилилась до вікна. Сил стримуватись більше не було: вона тихо заридала, не витираючи сліз, що нестримно котилися по лицю. Він стояв на зупинці — такий нещасний і беззахисний, у натовпі людей, котрі механічно пересувалися довкола нього, — і безутішно дивився їй услід. І якби маршрутка зараз зупинилась — Любка присягає, що вискочила б зараз і побігла до нього, щоб обійняти, втішити і ще раз просити пробачення. Але маршрутка продовжувала їхати, і Сашкова постать віддалялась від неї все далі й далі…

Усе. Його вже не видно. Заплющила очі й доторкнулась пальцями до вуст, які ще пашіли від поцілунку. Як же тяжко! А як тяжко бідолашному хлопцеві! «Господи, забери від нього той біль і віддай мені! Я стерплю все! Я стерплю, обіцяю! Аби він так не страждав через мене…»

Вечоріло. Ліхтар уже запалили, і мокра бруківка мерехтіла жовтувато-тьмяним блиском. Падав дощ. Любка повільно йшла, схиливши голову. На душі було тяжко, але вона вже змирилася з болем і свідомо несла свій тягар спокутуючої печалі й відкладати його не збиралась, хоч як нестерпно і боляче їй не було. Вона мусить…

Раптом крізь шум дощу благословенне спасіння долинуло до неї:

— Кохана!

Любка підвела голову, і хвиля щастя так несподівано її захлеснула, що вона мало не втратила рівновагу. Під ліхтарем стояв Коханий. Діставши руки з кишень плаща, він розгорнув перед нею свої обійми й лагідно всміхнувся.

Господи, дякую Тобі!!!

Ледь чуючи під ногами землю, помчала йому назустріч. Серце мало не виплигувало з грудей. Він теж рушив їй навстріч.

— Ти повернувся, мій любий! — Любка втонула в його гарячих обіймах.

Він міцно пригорнув її до себе й зазирнув у вічі. Його руки… Які вони ніжні і міцні!

— Ти поряд. Нарешті ти поряд… — прошепотів.

— Я боялась, ти більше ніколи не повернешся…

Він укрив цілунками її долоні.

— Не відпускай мою руку. Ніколи більше не відпускай мою руку, що б не сталось, обіцяєш?

— Ніколи не відпущу твою руку…

— Кохаю тебе…

— Кохаю тебе сильніше… — відповідала вона, — і ніколи не залишу тебе. Минулого разу я не встигла тобі сказати про це, пам’ятаєш? Не встигла, прости…

— Ти відпустила мою руку…

— Я не хотіла! Це все сни…

— Так… це все сни…

Любка розплющила очі. Сльози щастя застилали їх, тому вона знову їх заплющила. Яке блаженство! Яке блаженство бути поряд з НИМ! Господи, дякую тобі, що даруєш мені ці почуття! На тілі ще відчувалось тепло коханих рук, на вустах — цілунки; душа співала.

Кожна зустріч відрізнялась від попередніх, але ця була якоюсь особливою. Любка спробувала збагнути, що саме змінилось. Мабуть, почуття їхні вийшли на інший, вищий рівень. Кожне його слово, як завше, було сповнене любові, кожен його жест, погляд був наповнений теплом і ніжністю. Поряд із ним вона почувалася єдиною і неповторною. Жінка знала, що для нього вона — особлива. Але все ж щось було по-іншому. Що?..

Його запах. Вона відчувала його запах щойно. Ось що змінилось. Він був ще реальнішим. Як таке можливо? А головне — вони витримали випробування часом: їхні почуття, незважаючи на розлуку, лише зміцніли. Колись вона відпустила його руку, але тепер… тепер триматиме її міцно.

Та як же його зустріти тут, у реальності? Любка відчувала, що зустріч із кожним днем наближається, але чекати вже було несила… Якби ж вона знала про нього бодай щось, хоча б якусь дрібничку, від якої можна було б відштовхнутись і спробувати його знайти, а не просто чекати! Та ж ні… Вона не знає навіть його імені. Уві сні ж неможливо контролювати свою свідомість — все відбувається на якомусь іншому рівні. А зі снів можна було б почерпнути масу інформації! Але ж як?.. Треба приготувати каву та як слід подумати про це.

Любка відхилила гардину й примружилася: дворик було запорошено