Читати книгу - "Очікування шторму"

Боровицький кивнув:

— Я також чув. Саме в цей період і могли бути авантюри. Напевно, про одну з них і розповідає Строкін.

— Цілком можливо, — погодився Каїров.

Труснув головою Боровицький. І човен гойднувся у такт. Хлюпнула об борт вода: хлюп-хлюп.

— Ех, Мірзо, Мірзо! — спересердя сказав Боровицький. — Зовсім забув ти мене за сім років. Невже я після такої тривалої розлуки підсунув би своєму заступникові в перший тиждень роботи кволу справу?

— У мене, до речі, — нагадав Каїров, — іще десять днів відпустки лишилося.

— Тим більше чому б тобі не з'їздити в Сєверокавказьк? Там чудодійна водолікарня.

— Он як? — здивувався Каїров. — Кінчай розмовляти загадками. Викладай.

Боровицький зморщився. Напевне, від сонця, що різонуло по очах:

— Двадцять восьмого травня в Сєверокавказьку, в готелі «Ельбрус», який до революції називався «Гусачок», був убитий завгосп Попов. Убитий за сходами, біля цегляної кладки. Словом, біля того самого місця, що описане в листі денщика Василя. І матірне слово видряпане…

— Ти думаєш, ящик там?

— Я не думаю, а знаю. Я їздив у Сєверокавказьк. З місцевим карним розшуком ми акуратно, не привертаючи уваги співробітників готелю, відкрили через комору стіну. За цегляною кладкою, якою відгороджений куток, знайшли ящик з трьома сургучевими печатками.

— Як у казці. — Каїров промовив слова без іронії, цілком серйозно, нахилившись уперед.

— За всіма прикметами ящик простояв у тайнику років сім-вісім. Тайник не розкривали, це я гарантую. Але… — поплавець гойднувся, його різко повело вбік. Боровицький поспішно схопив вудлище. Підсік. І тут же розчаровано признався: — Зірвалося. — Він знову повернувся до Каїрова. Мружачись од яскравого сонця, сказав: — На жаль, казка обірвалася наполовині.

— Ящик виявився порожній?

— Ні, Мірзо, він не був порожній. Але й жодних коштовностей у ньому не лежало. Він був набитий хатнім мотлохом. Прасками, сковорідками. Порожніми пляшками. Навіть кочерга була в ящику, загорнута в бюлетень Ростово-Нахічеваньского єдиного споживчого товариства… Решта ж речей виготовлені в Сєверокавказьку. Що ти на це скажеш?

— Треба подумати.

— Біля стіни, — вів далі Боровицький, — ми знайшли крихти кладки. Хтось шкрябав цемент між третьою і четвертою цеглинами знизу. При уважному обстеженні помітили вмазаний у цемент п'ятак… Моя робоча версія така: завгосп Понов був убитий тому, що перешкодив комусь перевірити тайник. П'ятак служив прикметою: відкривали — не відкривали. Отже, вбивця приїхав у місто за ящиком. Саме приїхав. Якби він жив там завжди, то не став би ждати стільки років.

— Хто ж підмінив усе, що було в ящику? — запитав Каїров. І тут же відповів: — Тільки не Дантист і не осавул Кратов. Це міг зробити Ованесов.

— Міг і ще хтось інший, невідомий. Ясно одне: малоймовірно, щоб із Малахітової зали був винесений у сімнадцятому році ящик, набитий кухонним начинням.

— Правильно.

— Я вважаю, ми повинні розслідувати причину вбивства. Й зараз, Мірзо, я скажу, чому я просив би тебе підключитися до цієї справи. На мій погляд, убивство це випадкове. Незнайома людина вбиває незнайому. На місці завгоспа міг опинитися хто завгодно. Місцевий карний розшук перевіряв й інші версії. Та я переконаний, що вбивця знав про тайник і не мав уявлення про те, що все в ящику поміняли. Попов випадково застав, коли той обстежував кладку. В мою схему вкладається Дантист.

Каїров сумно посміхнувся:

— Усе може бути й простіше… Вчителька, яка виявила листи, напевне, розповіла кому-небудь у Камишинській про денщика Василя і решту… Може, хтось із запальних людей і вирішив перевірити: правда чи ні. Все-таки сховані скарби — це завжди заманливо.

Боровицький розвів руками, сказав:

— Не сперечаюся. Просто нагадую: в нашому краї вбили людину. Місцевий карний розшук зі справою не вправляється. Ми повинні їм допомогти. Продумай план роботи, Мірзо. Строк — доба.

Вогонь у гасниці ледве жеврів. Вона стояла на довгому, накритому іржавою цератою столі серед інших гасниць, у вузькому прокопченому коридорі, куди виходило п'ятеро дверей, не рахуючи дверей до туалету й на сходову площадку.

Каїров підняв чайник, зважив його в руці. Скептично похитав головою, відлив половину води в раковину. Раковина виявилася засміченою. Каламуть раптом пішла широкими колами. Сусідка, невизначеного віку жінка, в білій, зав'язаній на підборідді хустині, сказала, наче ні до кого не звертаючись:

— Отак у грязюці й потонемо, як у болоті. — Вона стисла вуста й закліпала часто-часто, наче порох потрапив їй одразу в обидва ока.

— Постараємося, щоб цього не сталось, — якомога привітніше відповів Каїров і поставив чайник на гасницю. Запитав: — Де в цьому будинку можна дістати шматок дроту?

— На горищі. На горищі, — швидко відповіла сусідка. — Там усе дістати можна. Усе!

— Перевіримо, — сказав Каїров.

Повернувшись у кімнату, досить простору для зеленого односпального ліжка, стола й стільця, Каїров узяв з підвіконня ліхтарик. Спробував — світить.

За хвилину він уже ішов запорошеними сходами до відчиненого люка, що чорнів угорі й з якого тягнуло вогкістю, наче з підвалу.

Виставивши вперед ліхтарика, Каїров натиснув кнопку. Жовте коло світла відразу заплуталося в павутинні між балками. У темряві щось гуркнуло, хтось швидко побіг. Потім пролунало протяжне котяче завивання…

Каїров підтягся. Долоні його запорошились. І, напевне, не тільки долоні. Він подумав, що звичайно ж треба було переодягнутися, перш ніж лізти сюди. Та, як сказано, справу вже було зроблено.

Він стояв зігнувшись, тому що балка йшла в півтора метра над люком, стара, сточена шашелем. Товста скоба стирчала, як поручень трамвая. Каїров звернув увагу: на скобі не було пороху. Скобою користувалися.

Світло ліхтарика поширювалося на метрів п'ять. І весь