Читати книгу - "Один в океані"

Очевидно, мій човен дуже подобається рибам, певно, вони бачать у ньому цікавого і корисного супутника, бо оточують мене тепер з усіх боків. Стільки риби я ще ніколи в житті не бачив, навіть в акваріумі Океанографічного музею Монако. Хай би подивилися ті, хто пророкував, що я нічого не зловлю в океані! Уявляю їхній вираз обличчя!

Через деякий час, коли я робив якісь нотатки, несподівано з'явилася ще одна акула, значно більша, ніж попередня — завдовжки метрів п'ять. Ну й страховище!

Морда плеската, паща широченна — вигляд справді страхітливий! Стривожений, я поспішно перекриваю всі клапани між камерами поплавців. Така обережність необхідна: якщо акула навіть і прорве одну з камер, у мене ж лишаться ще чотири запасні.

Однак ці хижаки взагалі боягузливі, а вдень і поготів. Акула, обнюхавши рульове весло, звертає, і, зробивши кілька кругів навколо човна, пливе геть.

Дивлячись на неї, я пригадую своє недавнє купання в океані. Яка необережність! Я ладен надавати собі ляпасів: адже коли б отака акула напала на мене у воді, справа могла б обернутися дуже погано!

Уночі я ще слухаю радіо, але звук став таким тихим, що нагадує шепіт. Щоб уловити його, доводиться припадати вухом до радіоприймача. Тепер я втратив останню можливість визначати свої координати за точним часом. Визначати курс за Полярною зорею я не вмію, до того ж дзеркальця мого секстанта помутніли від морської води і я не можу ними користуватися вночі. Тепер я втратив будь-який зв'язок із землею, до мене вже не доходять ніякі вісті, і я поступово починаю забувати навіть голос людини. Віднині я чутиму тільки один голос — свій і перестану відрізнятись од мешканців океану, які оточують мене. Дедалі більше мої відчуття, мої сприйняття стають схожими на їхні, я дивлюся і реагую на оточуючий світ точнісінько, як вони. Ми їмо однакову їжу і разом полюємо на летючих риб. Щодня, рівно о четвертій годині, до мене прилітає кочурка-буревісник, моя давня знайома. Доради — це мої підопічні. Ми однаково страждаємо від спеки. Вони ховаються від сонця під човном точнісінько так, як я ховаюсь пополудні в тіні вітрила. Оце й уся різниця.

Мені стає дивно, коли я починаю думати, що десь там, на землі, є люди, що занадто турбуються про свій одяг і зовнішній вигляд… Або про те, що є люди, які живуть спокійним, правильним життям… Невже це можливо? Я тепер живу сьогоднішнім днем, встаю і лягаю разом із сонцем і взагалі повертаюся до первісного, тваринного життя.

І досі не можу без хвилювання перечитувати записи тих днів, коли я почав втрачати сили. Я бачу, як все помітніше міняється почерк. На ньому позначається біль самотності і безмежна туга. Щоденник ст. моїм єдиним другом, якому я можу вилити свою нудьгу та скарги. У перші дні я списував щоденно одну-півтори сторінки, а зараз вкриваю карлючками дві-три з половиною.

П'ятниця, 7 листопада. Вже двадцять днів, як я в Атлантичному океані. Канарські сірники нікуди не годяться. На щастя, я мав кілька коробок хороших марокканських сірників, які добре горять навіть тоді, коли їх намочити у воді, а потім висушити на сонці. Але їх доводиться заощаджувати.

Ніч минула спокійно, весь час повівав вітрець, і я добре виспався. Коли я прокинувся, щоб дочекатися сходу місяця, і глянув на океан, він здався мені дивною і страшною істотою. Здавалося, що навколо мене інший, казковий світ, зовсім не схожий на наш, світ рухливий, живий і незбагненний, наче я перебуваю на іншій планеті.

В глибині то там, то тут спалахують вогники. В океані вирує життя, про яке ми можемо тільки здогадуватися. Наче в хмарному небі, там мелькають довгі блискавки. Навколо човна вистрибують риби — німі актори таємничої драми. Ми не бачимо її, бо тонка плівка поверхні ховає під собою зовсім інше, чуже нам і незрозуміле життя».

Двадцять перший день. Вранці риба клювала чудово. Тепер зранку і ввечері я ловлю стільки риби, скільки хочу. Де ж ви, «спеціалісти»? Між іншим, я весь час запитую себе: як можна бути спеціалістом у ще зовсім недослідженій галузі науки?

Сьогодні прочитав у «Малій енциклопедії риб» про рибу-меч. «Риба-меч — жахливий ворог усіх китоподібних. Вона б'є своєю зброєю з розмаху, а не коле, як це думають. Тільки коли її охоплює сліпа і незрозуміла лють, вона мчить вперед, наче торпеда, кидається на судна і пробиває все бивнем».

Втішного мало! Сподіватимуся, що «приємна» зустріч не відбудеться.

Прокинувшись у суботу, 8 листопада, я записую в щоденнику: «Велика зграя птахів!» А я ж перебуваю за тисячу миль від берега. В мій човен упало багато летючих риб завбільшки з сардинку. Уявляю собі, який би це був делікатес, коли б підсмажити їх! Але й сирі вони теж смачні і нагадують справжні анчоуси. Мої любі доради вперто пливуть за «Єретиком», і разом з ними — величезна Дора, яка нізащо не хоче йти на гачок.

Сьогодні щедро світить сонце… Зате вночі прохолодно, і я відпочиваю од спеки. Щоночі хвилин десять я все ще слухаю радіо і за цей час встигаю узнати, що в Булоні та Дюнкерку був шторм. Бідна моя Жінетта! Як вона хвилюється! І як я хочу, щоб усе це швидше скінчилося насамперед заради неї. Зараз я досяг потрібної широти і не хотів би спускатися південніше.

На жаль, тієї ночі я слухав радіо востаннє. Тепер воно замовкло для мене назавжди. В ту хвилину я перебував на 17°14? північної широти, тобто північніше Гваделупи, десь між Антігуа і Барбудою. В щоденнику записую:

«Ніч для мене — жаданий відпочинок. Я завжди з нетерпінням чекаю її настання. По-перше, тому, що