Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

Упродовж цієї книжки ми намагалися втримати нашу інтригуй, замикаючись в ірраціоналістській гіпотезі; ми не надавали жодної ролі наступові розуму, природному світлові, якомусь зв’язку між ідеями і суспільством, ІЦО міг би бути функціональним. Наша гіпотеза може також <|м>рмулюватися таким чином: у кожну мить ніщо не існує і не діє поза тими палацами уяви (хіба що це нанівіснування “матеріальних” реальностей, тобто реальностей, існування яких ще не взяли до уваги і яке не набуло свою форму215, феєрверк або воєнний вибуховий пристрій, якщо йдеться про гарматний порох). Ці палаци, отже, не зводяться у просторі; вони є єдиним наявним іі|мн!тором; вони виявляють свій простір, коли зводяться; довкола них нема відштовхненої негативності, яка намагалася б увійти. Існує лише те, що створила уява, через яку з’явився палац.

Ці своєрідні галявини у небутті зайняті суспільними, економічними, символічними інтересами і усім, що забагнеться; світ нашої гіпотези матиме таку саму жорстокість, як той світ, який ми знаємо; ці інтереси не є трансісторичні; вони є тим, чим можуть бути, виходячи із можливостей, наданих кожним палацом; вони є самим палацом під іншим іменем. Якщо тепер полігон причин змінюється, палац (який є полігоном під іншим ще іменем) буде замінений іншим палацом, що складатиме інший простір; ця часткова або повна заміна при можливості враховуватиме віртуальності, які дотепер залишилися чисто матеріальні; але якщо відбудеться подібне враху-иаіпія, воно буде викликане щасливим збігом обставин, а не постійною необхідністю. Жоден із тих палаців, врешті, не є витвором прихильника функціональної архітектури; чи, радше, ніщо не буде більш змінне, як та концепція, що її складуть собі із раціональності наступні архітектори і ніщо не буде більш непорушне як ілюзія, через яку кожен палац вважати миться прив’язаним до реальності; оскільки кожен фактичний стан братиметься за істину’ речей. Ілюзія істини приведе до того, що кожен палац вважатиметься повністю встановленим у рамках розуму.

Ніщо не зрівняти із впевненістю та наполегливістю, з якими ми не перестаємо відкривати у небутті ті просторі наслідки. Протиставлення істини і омани не знаходиться в масштабах того явища: воно зменшує; протиставлення розуму та міфу не втримується більше; міф не є сутністю, а комірчиною216, а розум, зі свого боку, роздроблюється на тисячу свавільних маленьких раціональнос-тей. Не йдеться про протиставлення правди і фантастики, що виявляється як другорядне та історичне; відмінність уявного і реального не є меншою. Менш абсолютні концепції правди як простої ідеї регулювання, ідеалу пошуку, не можуть слугувати вибаченням тій ширині, яку набирають наші уявні палаци, що мають спонтанність природного виробництва і не є, можливо, ні істинні, ні фальшиві. Вони також не є функціональні і не усі добрі; вони мають принаймні вартість, яку надто рідко називають, про яку говоримо лише тоді, коли не вміємо достеменно сказати, у чому полягає інтерес до якоїсь речі: вони цікаві. Бо вони складні.

Деякі із цих палаців претендують на тс, щоб відноситися до моделі практичної істини і реалізувати справжню політику, справжню мораль... Вони були б фальшивими, якби модель існувала, а імітація була невдалою; але якщо нема моделі взагалі, вони не більш фальшиві, як правдиві. Інші палаци є доктринальними спорудами, які претендують на те, щоб відображати істину речей; однак, якщо ця уявна істина є лише свавільним освітленням, яке ми кидаємо иа речі, їхня програма істини не варгує ні більше, ні менше за іншу. Та й взагалі, істина є меншою із турбот цих доктрин, які претендують на те, щоб на них посилатися; найневгамовніша гра уяви не створена для того, аби їх настрахати; їхній глибокий рух не йде до правдивого, але до широти. Вони залежать од тієї самої організаторської можливості, як і витвори природи; дерево не є ні правдиве, ні фальшиве, воно — складне.

Усі палаци культури мають не більшу корисну функцію для “суспільства”, як ті живі види, що складають природу і корисні для природи; те, що ми називасмо суспільство, с взагалі нічим іншим, як мало структурова-пою сукупністю цих культурних палаців (так буржуазія шикає добію почуватися як у товаристві просвітників, гак і серед пуританської набожності.) Безформний аг-|н*гат, але arj>eraT, який швидко розмножується. Міфічна гра уяви с гарним прикладом такого швидкого розповсюдження культури.

Розповсюдження, яке кидас виклик нашим раціона-іізмам; їм потрібно найрівніше підстригати цей надмірний рігг, що є таким самим безпричинним, як ріст рослинності. Редукціонізм гри уяви відбувався різноманітними способами, які загалом мають егоцентричне існування, бо кожна епоха вважає себе центром культури.

Перший підхід: міф каже правду. Він є алегоричним дзеркалом вічних істин, що є нашими істинами. Принаймні, щоб він не був дзеркалом, що ледь деформує минулі події; ці події будуть схожі на сьогоднішні політичні події (міф є історичним) або ж будуть знаходитися біля витоків сьогоднішніх політичних індивідуальностей (міс)) є етіологічним). Зводячи міф до історії або до с//7ш, греки змушені були розпочинати світочислення з понад дві тисячі років перед ними; спочатку ішов міфічний пролог, за яким наступало їхнє історичне минуле довжиною приблизно одного тисячоліття. Бо вони ні на хвилину не сумнівалися, що найдавніша людськість, про яку зберігся спогад, була також першою людськістю, яка існувала на світі; найдавнішим, про якого знають, є засновник; якийсь шляхтич нашого Королівського устрою не думав навіть про те, щоб робити якусь різницю, коли так записував у своїй сімейній хроніці: “Засновником нашого роду був Годрон де Бюссі, який 931 р. дав землю абатству Флавіньї”; оскільки той дар був найдавнішим документом, який містився у його збірнику харгій.

Однак деякі грецькі мислителі вважали, що світ із тваринною, людською і божественною фауною, що в шюму містятмгя, набагато старший чи навіть існував цілу вічність. Як звести до нашого розуміння цей величезний обшир? їхнім рішенням було вірити в іспшу речей і людини; ставлення світу є постійним відновленням (м:кільки все знищується періодичними катастрофами, а міфічний вік є лише останнім із цих періодів: саме цьому навчає Платон у кн. III “Законів"; упродовж кожного із цих циклів з’являються ті самі реальності і ті самі винаходи на кшталт корка, що за природою речей безперервно викидається на поверхню розбурханії* вод. У книзі Н “Політики” Арістотеля знаходимо разючий приклад такої віри у природню істину: “Вже давно, пише філософ, політична теорія визнала, що в містах клас войов-ників повинен вирізнятися від класу трудівників”; щодо влаштування