Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

спільних обідів (коли усі громадяни щодня разом споживали їжу і місто створювало враження монастирської їдальні), то воно не менш давнє і має своїми авторами Міноса на Кріті та Італоса в Італії: “однак, додає Арістотель, варто краще думати, що ці інституції, як і багато інших, вигадуватись багато разів упродовж століть; чи, радше, незліченно багато разів”. Ці останні слова треба приймати дослівно: Арістотель вірить у вічність світу, а, отже, у Вічне Повернення. Він собі не уявляє його, як розміщення постійно різних ‘‘здач” у своєрідному космічному покері, де неминуче повернення тих самих агрегатів, далеке від якогось сенсу, підтвердило б, що усе це лише випадково комбінується (а не є каузальною схемою); він розглядає це більш спонукальним способом як циклічний ріст тих самих реальностей, які віднаходить правда речей, і це такий собі happy end.

Ми, сучасники, не віримо більше у цикли, а лиш в еволюцію; людство довго було дитиною, тепер воно подорослішало і не переповідає собі більше міфів; воно вийшло або виходить зі своєї передісторії. Наша філософія завжди має своєю місією підтримувати і благословляти, але тепер треба змінювати еволюцію. В наших очах міф перестав говорити правдиве; натомість він видається таким, що не говорив ні для кого: за браком правди він мав суспільну або життєву функцію. А правда залишається егоцентрично нашою. Суспільна функція, що її мав міф, підтверджує, що ми знаходимося в істині речей, коли пояснюємо еволюцію через суспільство; те саме можна було б сказати про функцію ідеології, і ось чому це останнє слово є для нас таке дороге. Усе це дуже добре, але ось кіс: а якби не було істини речей?

Коли закладають посеред самої пустелі містечко чи палац, палац не є правдивішим чи обманливішим від рік чи гір, які не мають гори-моделі, до якої вони були б подібні чи ні; є палац, а з ним розпочинається порядок речей, про який буде що сказати; мешканні палацу виявлятимуть, що цей свавільний порядок відповідає самій іспиті речей, бо така упередженість допомагає їм жити, однак якісь історики чи філософи з-посеред них обмежаться тим, що спробують сказати правду про палац і нагадати, що він не може відповідати моделі, яка ніде не існує. Щоб змінити метафору — ніщо не виблискує в ночі світу7: матеріальність речей не є, звичайно, фосфо-ризуючою і жодний світловий бакен також не позначає маршруту, яким слід іти; люди не можуть нічого пізнати, бо ще нема що пізнавати. Але випадковості їхньої історії гак мало зорієнтовані і схематичні, як почергові здачі п па|угії покера доводять до того, що вони кидають довкола себе безперервне змінне освітлення; лише тоді матеріальність речей освітлюється своєрідним способом. Це освітлення не є ні правдивішим, ні фальїнивішим од іншого, однак воно дає початок існуванню певного світу; він є творення ad libitum, продуктом певної уяви. Коли існує таким чином освітлена прогалина, її, звичайно, приймають за саму істину, бо нема більше нічого іншого, що можна побачити; можна рівно ж складати речення, що будуть правдиві чи неправдиві, про те, що з’являється щоразу під цим освітленням. Це творіння уяви, бо ті почергові освітлення не можуть відповідати якійсь матеріальності, що не існує в наших очах незалежно від освітлення; а їх послідовність не пояснюється рівно ж діалектичними вимогами заклику до раціональності. Світ нічого нам не обіцяв і ми не можемо читати в ньому наші істини.

Поняття про те, що не можна було б вимагати собі правди, дозволяє розрізняти сучасну філософію та її підробки. Так, в моді уява, ірраціоналізм користується більшою увагою, аніж розум (він намагається ствердити, що інші справді не путні), а несказане мовить про додаток. Та ось питання: чи це несказане обмежується існуванням, чи, може, воно є доброю справою, якій треба дати слово (або, що зводиться до того самого, поганою справою, якій треба відмовити у славі, оскільки існує істина, що є цивілізуючою самодисципліною)? Чи воно подібне на природне (або, що є тим самим, на варварське, яке постійно відроджується)? Чи вигнане через двері у якусь порожнечу, що оточувала б теперішній палац, воно буде фатально намагатись анов туди увійти і чи треба йому відчинити вікно? Чи існує, таким чином, записана у речах, природня тенденція, що є нашим покликанням настільки, що, слідуючи за нею, ми є таки людьми? Саме тут, налиті у нові міхи старезні вина, дістали назву розум, мораль. Бог та істина. Ці вина, здається, набирають сучасного смаку, якщо їх переливати в демістифікацію, сумнів свідомості і мови, філософію як перевернений світ, критику ідеологій; та лише нетерпкі і драматичні романи гарно закінчуються, як романи колишніх часів; нам обіїцшо happy end: є один шлях, певний, і цим шляхом є наша кар’єра, це захоплює. Підробки легко впізнати, отже, за тим людським теплом, яке вони виділяють. Натанаїл особливо не дас мені завзятості. Було б демагогічно не обумовити, що рефлексивний аналіз певної програми чи дискурсу не веде до запровадження якоїсь правдивішої програми або ж до заміни буржуазного суспільства правдивішим суспільством; він приводить лише до іншого суспільства, іншої програми або дискурсу. Залишається абсолютно дозволеним давати перевагу цьому новому суспільству або цій новій істині; достатньо утриматися від того, щоб її оголосити правдивішою і справедливішою.

Ми не вважаємо, отже, що розсудливісті, є правильною дорогою і що достатньо не обожнювати більше історію, а вести належну боротьбу з ідеологіями, що наробили нам стільки зла: ця програма консерватизму є такою ж свавільною, як і будь-яка інша. Якщо слід виміряти кількісно мільйони смертей, то патріотизм, про який ніхто більше не говорить, спричинив і спричинить стільки ж жертв, як і ідеології, якими винятково обурюються. Отже, що робити? Якраз у цьому полягає питання, яке не треба ставити. Бути проти фашизму і комунізму або патріотизму — це одна річ; усі живі істоти живуть з упередженою думкою, а думки мого нса спрямовані проти голоду, спраги, а фактором є вимагати погратися м’ячем. Він не запитує себе надто, що повинен робити і на що йому дозволено надіятися. Хочуть, щоб філософія відповіла на ці запитання, і про неї судять за цими відповідями; та лише переконаний антропоцентризм допускатиме, що якась проблема містить у собі рішення на тій лише підставі, іцо це рішення нам творить потребу і що філософії, які дають підстави для життя, правдивіші од інших. Окрім того, ці питання менш природні, аніж це думають; вони не виникають від себе самих; більшість століть не сумнівалася в собі самих, не ставили собі таких питань. Бо те, що називають