Читати книгу - "Мільйонери з порожніми кишенями, Поль Берна"

Зрештою помічник мера отямився й напав на поліцейських:

— Ну й телепні, ну й лежні! Невже ви не спромоглися стати їм на заваді — загородити дорогу абощо?

— Хіба ж ми можемо розірватися! — обізвався Кюк. — До того ж ще вчора домочків не було. Їх зведено за ніч! Ви ж такий розумаха, що куди нам до вас, — і то не догледіли…

— Йолопи! Опудала!

І всі троє, лаючись на всю губу, поплентались до містечка, а вслід лунав глумливий сміх могікан та дітлахів. Звинувачуючи один одного, вони завернули на набережну, а тоді — на вулицю Ромпі-Кюу. Мадам Аморетті, зачувши під вікном гомін, подумала, що то Шарлюн з ватагою, — і, тручнувши віконниці, вихлюпнула повну миску води. Люті прокльони враз дали їй знати — цього разу вона попала, та не в того, в кого треба.

Полудень під високими пініями Іспанського Рогу. Зозулик журився, а заразом і радів: портфель з трьома замками — порожній, гроші пішли на добре діло.

— Ліквідуймо рештки й почнімо все заново! — гукнув Шарлюн, і лицарі влад закивали. — Ми тепер знаємо, як здобути мільйон за два-три дні… Навряд чи знайдеться в Порт-Біу хоч десять душ, які могли б сказати те саме!

Рештки скарбу поділено нарівно між могіканами, вкрай збентеженими цією невиданою щедрістю. Та мадмуазель Блан удалося вмовити їх узяти гроші. Дехто навіть зронив над ними сльозу.

Проте завбачливий скарбник приховав кілька банкнот — він хотів учинити бенкет «на всі сто», щоб відсвяткувати входини як подобає. В затінку, від садиби Ескофьє до обійстя Муженів, простяглися три столи, заставлені склом і порцеляною. Мадмуазель Блан принесла дюжину своїх тарілок, шість ножів і вісім келихів на шампанське.

Мадам Ескофьє, майстриня-куховарка, всього наварила й насмажила, а по такій ночі на апетит ніхто поскаржитись не міг. Веселе було це застілля — радість бурхала через вінця. І, ясна річ, розмова повсякчас точилася навколо «хрестового походу на мільйон», і лицарі по-доброму кепкували з самих себе, згадуючи про недавні спитки.

За десертом кожен осідлав свого коника. Дід Кадюс, звичайно, повідав про загибель «Невгамовного». В його устах корабель побільшав аж так, що самі його уламки мусили б захарастити геть усю затоку Порт-Біу!

Тітена вмовлено продекламувати одинадцять слів своєї другої маленької ролі. Зашарівшися по самісінькі вуха й ґречно повернувшись до дам, він сповістив про послання мессіра Ліонела Антремона. Шарлюн ствердив послання таким гучним «і-а!», що його, певно, почули аж на набережній.

Мосьє Пастурель веселився з усіма — йому вже не було чим журитися. Втім, коли підняли перший келих — за старшин цієї громади, — він зненацька вигукнув:

— Невже я так і заберу з собою в могилу свою найтяжчу турботу! Стонадцять тисяч чортів йому в печінку! Я хочу знати, хто підпалив пінійовий гай?

Нестямний сміх, який знявся по цих словах, видався ніжним леготом порівняно зі шквалом, що схопився по відповіді:

— Підпалив його Шпиндель! — вигукнув Філіп Віаль, зірвавшись на рівні ноги.

Від Філіпа притьмом зажадали пояснень. Ось що він розказав:

— Того дня, коли ви, — обернувся він до Шарлюна, — востаннє полювали оленя, — я волочився за вами, хоч ви про те й гадки не мали. Шпиндель дременув до селища, і ви намірились обложити його в пінійовому гаї. Я загубив ваш слід і повернув праворуч, на головну алею. Шпиндель стояв на перехресті й щось жував. Я глянув — і на мені шкіра отерпла: то була довга зчорніла галузка, яка скраю курилася…

— Не може бути! — вигукнув Шарлюн. — Де ж він її взяв?

— Гадаю, що на ближчій віллі незадовго перед тим пекли морського вовка по-тутешньому — себто завинувши в сухий кріп. Коли риба спеклася, вогонь погасили, а в'язку поклали на підвіконня чи десь біля порога, Шпиндель саме пробігав повз, а що цій бісовій тварині все смакує,— він пхнув писок у в'язку й хапнув найдовшу галузку. Я хотів був її забрати. Та де там — він знавіснів і погнав за мною до пінійового гаю. Небавом зайнявся підлісок, а тоді — й хатини.

— То Шпиндель мусив би тут сидіти на почесному місці! — захоплено вигукнув Шарлюн. — Аби не він — не було б нового могіканського селища! Піднімемо келиха за Шпинделя!

Мадмуазель Блан майже не втручалася до розмови, лиш усміхалась, радіючи з цих веселощів, що поєднали самітніх старих і чудових дітей, яким вона була за вчительку.

Проте до її радості долучався й смуток. Одчайдушний Шарлюн забився об заклад — і виграв, але грі вже настав кінець! Ще недавно Міке сказала: «Ніколи в житті я більше не побачу такої краси!». В цих простих словах відбився й безмежний жаль за минущою красою, і мрії дівчинки, яка переживала золоті свої літа, й жадання, щоб ці літа ніколи не минали.

— Ні! Не треба ніколи ні за чим жаліти! — мовила подумки мадмуазель Блан. — О кожній порі життя, за кожної оказії, навіть у найтяжчих спитках дзиґар часу відбиває у вірних серцях кращі години з минулого!

Еспадрільї — полотняні черевики з мотузяною підошвою.

Містраль — ураганний вітер, що віє з гір у Південній Франції (Провансі).

Вар — річка й назва департаменту у Франції.

Тартарен — герой роману французького письменника Альфонса Доде «Тартарен Тарасконський».