Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

В перші дні липня наш табір відвідав курінний Рен і, як завжди, цікаво промовляв до зібраних стрільців. На його наказ нашу сотню знову розчленовано по підпільних кущах. Мене приділено до роя, який призначено в село Душатин. До нього увійшли: ройовий Мірник, ланковий Хмара, кулеметник Вихор, амуніційний Кутик та, крім мене, стрільці Лук, Сметанюк та санітар Конарик. Декілька стрільців з нашої сотні перейшли до охорони курінного Рена, а дехто пішов до польової жандармерії під командою Грома і Дороша. Всіх інших розміщено роями в терені.

Перше село на шляху нашого роя було Тискова. Там ми довідалися, що в сусідньому селі Радева квартирувала сотня Бурого. В селі Наринське стояв курінь Прута, що прийшов з Чорного Лісу. Сотня Бурлаки відійшла у Перемищину.

Наступного дня періщив густий дощ. Коли ми польовою стежкою наблизилися до Радеви, звідти несподівано посипався кулеметний вогонь. Невже ж застава сотні Бурого прийняла нас за ворожу стежу? Ми залягли і чекали поки з'ясується ситуація. Та незабаром до нас донеслися крики і між хатами ми побачили польських жовнірів. Під свист куль ми щасливо відступили до лісу, а далі на вершок гори Турна. Там ми зайняли становища і обстріляли з кулемета ворога, ранивши кількох жовнірів. Поляки підібрали ранених і в паніці подалися в бік Балигорода.

А дощ падав безупинно. На нас не залишилося сухого рубця. Ми ледве дочекалися сумерку і обережно зійшли з гори до села. Вже в перших хатах нам сказали, що ворога немає. Селяни були вдячні нам, що наша маленька група прогнала з села ворога, який бушував в їх скринях. Сотня Бурого ще попереднього дня залишила село.

Того ж вечора ми відійшли до села Бистре. Марш через гору Турна тривав до самого світанку. У Бистрім зв'язковий з Радеви передав нас іншому, і ми, не затримуючись довго, подалися далі. Над ранок прибули до села Колоничі, де нами заопікувалася станична. Це була гарна, молоденька дівчина, приємна й гостинна. Після сніданку ми заснули твердим сном. Нас охороняли селянські стійки. А коли ми прокинулися, на нас вже чекали запашні вареники, що їх зварили дівчата.

Розпрощавшись із станичною, ми пішли горами Хрещатої до села Суковате. І тут станичним була молода дівчина. Пригостивши нас молоком і хлібом, енергійно наказала нам іти спати, запевняючи, що поставить стійки з місцевих підпільників.

В цьому селі ми затрималися кілька днів, щоб помогти селянам у жнивах. Жінки не могли надивуватися, як ми швидко звиваємось із серпами. Місцеві селяни не вміли жати; вони косили збіжжя косами.

І знову впоперек Хрещатої, попід ялиці і смереки, ми помаршували до Душатина. Сонце вже ховалося за гору Дишова, копи ми увійшли до села. Переночувавши, раненько ми подалися до Микова. Там на нас чекав сотенний Дідик з Корпом і Кудияром. Після наради з місцевими кущовими, вони порозділяли стрільців до підпільних кущів. А треба знати, що підпільні кущі у великих селах приймали до себе цілий рій, а в менших по кілька стрільців. Санітара Конарика, мене й стрільця Лука призначено до куща в селі Прилуки.

Перед нашим відходом у призначений терен, за порадою місцевих підпільників, сотенний рішив зробити пропаґандивний наступ на село Манів. Місцеве населення було за своїм переконанням русофільське і тому добровільно співпрацювало з більшовиками й поляками та дуже боялося українських повстанців. І поляки і більшовики розмальовували нас як бандитів, убивців та дикунів, що зарослі, з ножами в зубах та автоматами в руках, нападають на села і чинять криваву розправу над жінками й дітьми. Отже наша сотня мала завдання доказати, що ми не такі, як нас змальовує ворог.

Наш рейд на Манів виглядав так: наша сотня підійшла під село і зупинилася в лісі. Але селяни побачили розвідчу стежу і повідомили міліцію у Волі Миговій, і тоді на нас посипалися постріли з гарматок і мінометів. Ми зачекали в лісі до ночі, і тоді зайшли на горішній кінець села. Але там не було нікого. Люди втекли перед нами. Поляки знову взяли нас під обстріл.

Хоч-не-хоч, нам довелося вертатися до лісу. В хатах, до яких ми заходили, нікого не було, крім малих дітей і старих. А вони були перестрашені до такої міри, що не могли вимовити слова.

Вночі прибули до нас кілька збройних боївок і роїв з нашої сотні. На другий день увечорі ми з усіх боків увійшли в село, зганяючи людей на віче до великої читальні. Багато плакало з страху. До зібраних промовив політвиховник Діброва, що дуже добре говорив лемківським говором. Він почав лагідно пояснювати, що ми ніякі бандити, а такі самі люди як вони, їхні брати тієї самої віри й того самого народу. На доказ цього він почав читати молитву. Молитва, що її за політвиховником повторювали стрільці, зробила своє: люди перестали плакати. Їхній страх почав поволі відходити. Після молитви Діброва пояснив їм, чому ми сидимо в лісах, а не в рідних хатах, що вороги — москаль і поляк, а тепер ще в комуністичній масці.

— Не вірте в тото, што про нас розповідає ворог, бо він, лем, хоче розсварити нас, аби легше запанувати над нами, коли будемо слабі. Ми ваші браття, не вороги!

А коли стрільці заспівали лемківських та повстанських пісень, залею знову потряс плач, але це вже не був плач страху, але плач радости, а може й жалю. Віче закінчилося далеко поза північ. Не зважаючи на пізню пору, люди ще довго гуторили з нами і слухали оповідань про нашу боротьбу, а дехто навіть запросив вояків додому в гостину.

Після віча сотня заквартирувала у горішньому кінці села і стала сенсацією для населення. Люди, які були на вічу, розказували про нас тим, що повтікали. А коли одного дня відділ польської міліції прибув до села реквірувати курей, ніхто не попередив міліціонерів, що в горішньому кінці села є відділ УПА, і тому два підстаршини й три міліціонери зовсім легко попались нам у руки. Вони думали, що ми їх зараз таки постріляємо, або будемо "різати". Тож велике було здивування, коли