Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

де до цукроварні надіслав уряд Центральної Ради чету Сердюків. Четар цієї чети, сам селянин з походження, ще й студент, швидко став осередком і влади, і громадського життя у цьому величезному селі, виконуючи не лише функції дорученої йому охорони цукроварні, але поширив їх і на допомогу фомування вільного козацтва і на впорядковання громадської влади. Все це було в такому зразковому стані, що коли попри село та через село проходили відділи російської армії, що відходили перед Німцями і нищили все українське як зрадницьке, селяне переодягли сердюцьку чету в селянський одяг і запрезентовали її "російському начальству" як зорганізовану ними же охорону цукроварні.

Звичайно, були також і села, біля яких не було жадного панського маєтку, фільварку чи хутору і життя в них орґанізовалось дуже ріжно, в залежности від тих чи інших прикмет керуючого осередку.

Наприклад, у селі Борщагівці, величезної підгородньої оселі недалеко від Київа, назовні була повна форма згідно з наказами, такої близької Центральної Ради. Навіть над урядовим будинком маяв жовто-блакитний прапор, а поруч його стояли скоростріли Максима на двуколках, вкриті мішками, емблема істнування Вільного Козацтва. Але коли Гордієнківці прийшли до Борщагівки, голова села був у великих клопотах, бо на ранок знайшли мерця в рові недалеко виходу з села, третього на цьому тижні, як доповідав голова. Між іншим це явище невідомих убитих і невідомо ким убитих було явищем досить типовим для тих часів на Правобережі, де блукали десятки тисяч люду, самовільно покинувших ряди російських армій та пішки відходячих у запілля. Отже, він ніяк не міг зібрати свою "адміністрацію" віднести трупа, так, що вже гайдамаки пожалкували та виконали цю працю.

Підійшов я до стоячих на площадці кулеметів і переконався, що з них не то що не можна стріляти, а просто не можна використати ані одної частини, бо так усе на них перержавіло.

Голова гірко скаржиться, що: "ось обібрали, а ніхто не слухає, а лише байдакують та хуліґаничають", а парубоцтво, зіпсуте близьким містом, насміхалося над урядовою особою.

Цілком інший малюнок виявляло село Ливіків, недалеко Житомира. Село було щоправда дуже по большевицькому настроєне та "самоопреділилося" аж до відокремлення від усякої центральної влади, але внутрі себе було знаменито впорядковане. Поділене в адміністративному відношенні на вулиці, а вулиці на десятки з виборним, авторитетним начальством, при чому цікаво, що безпосередніми виборами обібрані були лише десятські, а дальше начальство вибирало лише обібраних з поміж себе. Це був своєрідний напіввійськовий лад, близький по типу до первісного українського ладу IX віку.

Це село було типом тих організацій, які ставили такий рішучий опір всіляким централізуючим спробам якої-небудь влади.

Ці три переходи, які пройшли ми від Ігнатівки до Житомира, нічим не відзначились, мабуть, крім того, що третій Гордієнківський курінь ішов весь час по ґрунтових шляхах і раз-у-раз діставав накази проводити розвідку в ріжних напрямах і тому тягнувся поза загоном майже на 15-20 верстов. Отже, коли ми підійшли до Житомира, всі активні українські частини були вже навантажені на ешелони та на поготівлі вирушити до Коростеня. Відшукав штаб загону, який у той час був на "прийомі" у виборного командуючого Південно-Західним фронтом, бувш. прапорщика військового часу Кудрі. Цей панок років з 28, з купкою вибраних осіб, які називалися його штабом, утік у вигідному сальоновому вагоні від своїх військ, які в безладі відходили, демобілізуючись коло Бердичева, і заховався до Житомиру у більш захистний кут, але там попав до нас. Він дуже комічно грав ролю начальства, говорив про необхідність і порядок демобілізації, але зрештою мусів згодитись "сам демобілізуваться" і віддати штабові загону свій "сальон-вагон".

На рейках між військовими ешелонами стояв і потяг, в якому містилася Центральна Рада з самим головою.

Ситуація, як мене поінформували в штабі, ставала для нас грізна.

Коростень захоплений російськими військами, які ведуть у бік Овруча бій з польськими відділами Довбур-Мусницького і лише тому не повертають проти нас. Звягель заняли якісь частини II. фінляндського корпусу, який певно мав завдання чи то підтримки Коростенської групи, чи то наступу на Житомир. Бердичів був уже давно занятий міцно Червоною Гвардією.

Урядом вирішено раніше всього захопити Коростень, а потім спробувати прорватись у напрямку Звягель-Шепетівка, нібито до У. С. С-ів, які мають іти на поміч українського уряду.

Заки ми вантажилися, вирушили на Коростень ешелони нашої піхоти, а в ночі пішли і ми.

Коли ми доїхали до Коростеня, його вже взяла наша піхота, а Січові Стрільці поїхали дальше в напрямку Сарни, а Дорошенківці посунулися на Овруч. Але в тому боці вже покінчено з Поляками, і російські війська, які з ними бились, пішли їх переслідувати далі на Мозир.

Точні відомости про бої між Поляками й Росіянами на цьому напрямку приніс нам, прискочивши звідтам, підполковник Генштабу Балецький.

Цього старшину знав я ще зі світової війни із співпраці в штабі р. XXIV. корпусу, як видатного бойового старшину, який не лякався, як казали Москалі, "кровавих собитій", але я ніколи не знав, що він Поляк, бо був він старшиною російського Генерального штабу нормального випуску, а по правилам російської дореволюційної армії, до Академії Генштабу не приймали не тільки Поляків, але й тих, що були жонаті з Польками.

Підполковнику Балецькому запропонував генерал Присовський приняти посаду начальника штабу Запоріжського Загону. У нас бувало дуже, як кажуть, "тісно" зі старшинами генштабу, бо хоч при Слобожанцях ішов генерал Осецький, але щось не дуже квапився він до активної ролі, а мене не хотіли брати з командування частиною, яка тепер була єдиною кіннотою загону.

Підполковник Балецький згодився, але на тій умові, що працюватиме піл псевдонімом. Нині не пам'ятаю яким, здається, Піскевич.

На моє здивування, як попав він у Поляки, – він мені сказав: "Тепер, знаєш, к чорту підеш, аби тільки від товаришів. От і Сологуб, бувший твій товариш по Академії, знаєш, Лєйб-Гвардії ґренадирського полку, одружений з княжною Волконською, теж у Поляків служить".

Отже, вже тоді, в початку 1918 року, почалося "кондотієрство" старшинського складу бувшої російської армії, навіть без виправдання