Читати книгу - "Високий Замок, Станіслав Лем"

а наступного дня нас завантажили до вагонів. Дорогою до Львова до мене підсів один із викладачів, підхорунжий, якому я був нечувано симпатичний і який мене цим неабияк спантеличував. Ба, сердечність, виказана цим офіцером абсолютно невідомо за що, геть мене отуманила. І коли виявилося, що підхорунжому подобаються мої чоботи (я мав дві пари), я негайно з ними розпрощався. Тільки-от не знав одразу, як їх подарувати, щоб не образити настільки вищого рангом вояка. На щастя, він полегшив мені справу і, тримаючи чоботи за халяви, негайно вшився. А потяг уже в’їжджав на перон під величезний купол Головного двірця, де чекали стужені родичі.

Епілог

Коли я був малим, ніхто не вмирав. Я чув про такі випадки, як про випадки падіння метеоритів. Кожен знає, що вони падають, це буває, але який стосунок це має до нас? Коли я писав ці слова, мені між двома сльотавими закопанськими днями наснився батько. Не такий імлистий, невиразний, невизначеного віку, яким я можу собі його уявити, а живий, у конкретну мить. Я бачив його сірі, ще не змучені очі за окулярами, його короткі вуса, підрізані над губою, маленьку борідку, руки з короткими нігтями — вишурувані руки лікаря, із золотою обручкою, що потоншала від носіння. Я бачив його фалдисту камізельку, сурдут, дещо обтяжений зліва вагою ларингоскопічного дзеркала. А вглибині помешкання — шпалери, старий високий п’єц із білими, помережаними дрібненькою сіточкою тріщин кахлями та безліч інших деталей, які я, прокинувшись, не міг навіть назвати. Усе це є в мені — недосяжний тлум спогадів, окремих хвилин, годин, днів, тижнів, років. І ніхто, крім сну, над яким я не маю влади, не має туди доступу. Десь там є засніжений Стрийський парк і батько, який прогулюється алейкою між чорних дерев — страшенно перемерзлий, із запханими в кишені плаща руками. А я, вперше ставши на лижі, ледь пересуваюся, уявляючи себе володарем неосяжного простору. Там є стук копит, зненацька приглушений на дерев’яній бруківці Маршалковської попід університетом Яна Казимира. Є протяжний тужливий скрегіт, яким ударяв у вікно нашого класу трамвай, огинаючи стадіон гімназії у натужному видряпуванні на Високий Замок. Там є поруччя усіх сходів, якими я з’їжджав, найдовші в класі картаті бріджі колеги Лози, зелені локомобілі зі Східних Торгів і всі мої каштани. А ще — мідний казан для води з кухонного п’єца, жолуді зі стелі у спальні, барахолка із залізяччям, серед якого я шукав скарби, і навіть моє перше ліжко — біле, затягнуте збоку шнурованою сіткою. І той корабель-загадка, що не знати як заплив через вузьку шийку до пляшки, і та перша легальна папіроса марки «Ніл» із червоним полотняним мундштуком, яку я викурив одразу після випуску, у червні 1939 року.

Які все ж таки лавини звалилися на цей світ. Яким дивом вони не стерли його дощенту, не вигубили його останніх слідів? Для кого ж вони власне тривають, від кого їх так ревно стереже недоброзичлива пам’ять? І лише поночі, лише в забутті сну, лише єдиному йому, незрячому, розкриває вона навстіж свої скарбниці. Наяву ж вона, скупа й непокірна, наділяє лише уривчастими туманними оповідками, над розшифруванням яких доводиться морочитися усупереч її впертому мовчанню, заповнюючи зяючі лакуни здогадом. Я мушу відкидати зненацька видобуту з неї, наче нишком вихоплену, деталь — якусь кольорову ляпку, абрис чиїхось уст, якусь тінь, якийсь незбагненний звук — попри неясне підсвідоме передчуття, що ця деталь пов’язана з чимось важливим, що саме цим шляхом колись пройшла доля. Але вона є тільки пусткою, глухою, як невидима стіна, з нею нічого не можна зробити. Роздуми — як підкопи, як штольні, що обвалюються. Що за скупердяйство, що за байдужість пам’яті, яка все знає і все може, але мовчить. Затята, погордлива, замкнута в собі, вона не залежить від часу, вона нехтує його плином. От якби вона й справді була пустирищем, серед якого де-не-де громадяться тьмяні образи. Та ж ні, це ж бо не так, і докази цього — у снах. Але вона ніколи не впускає мене туди, куди я прагну, і тоді, коли мені на цьому залежить, ніколи. Це наглухо замкнений механізм, суверенний у своєму облудному та непохибному завданні усталити, зберегти незмінно й назавше. Але ж це не так, адже все пропаде разом зі мною, о запекла стражнице, скнаро, погрузла в тиранії, у непокорі, у знущальній норовистості, така тривка й крихка водночас, чула, а проте байдужа, як вугілля, у якому закарбувався листок! Як її зрозуміти? Як знайти із нею спільну мову? Нейронові розгалуження, синапси, петлі МакКаллока? Ні, я не витлумачую її у такий велемудрий, у такий сміховинно вчений спосіб, — це намарно, нехай уже все залишається, як є. Ми з нею наче пара коней, які тягнуть пліч-о-пліч один віз. Гайда, моя незнана, моя нерозлучна товаришко, мій вороже, мій друже.

Закопане, червень 1965 року

Додаткові матеріали з видання «Піраміди»

СТАНІСЛАВ ЛЕМ ПРО СЕБЕ

 ... Я був тираном. Норберт Вінер почав свою автобіографію словами: «Я був чудовою дитиною». Я міг би почати свою: «Я був чудовиськом». Хоча, чудовиськом — це, може, певне перебільшення. Але те, що я, ще зовсім маленький, тероризував оточуючих — це правда. Їсти я погоджувався тільки за умови, що батько стояв на столі й то відкривав, то закривав парасолю. Ще хіба дозволяв годувати себе під столом... На четвертому році життя я навчився писати, хоча й не мав якихось особливих новин для письмового повідомлення. Перший лист, якого я написав до батька зі Сколе, куди поїхав із мамою, був лаконічний і повідомляв про самостійне випорожнення у справжньому сільському кльозеті з діркою у дошці. Але я не повідомив, що водночас упустив до тієї дірки всі ключі нашого господаря-доктора...

Я народився 12 вересня 1921 року у Львові в родині лікаря-ларинґолога. Із 1932 року навчався в II Державній гімназії ім. Кароля Шайнохи. 1939 року склав іспити на атестат зрілости. Після анексії Львова СРСР упродовж 1940-41 років навчався у Львівському медичному інституті.

Я потрапив туди доволі окружним шляхом, адже спочатку складав іспит до Політехніки — туди, куди мене тягнуло покликання. Іспит склав, але мене не прийняли через непідхоже соціальне походження (батько — заможний лікар-ларинґолог, себто представник середньої буржуазії)... Тоді батько вдався до своїх знайомств і завдяки допомозі дуже відомого біохіміка професора Парнаса йому вдалося запхати мене — зрештою, без жодного ентузіазму з мого боку — у