Читати книгу - "Десертик, Анна Харламова"

Глава 30.

   Сидячи в кріслі у своїй кімнаті, Айлі згадувала дивовижний день – коли Мітчел подарував їй каблучку і офіційно покликав її заміж. Це було сім днів тому. За ці дні було декілька подій: святкова вечеря на знак заручин, купівля смокінгу для Мітчела та Віллі, сукні для мами та бабусі, плаття для дружки, та замовлення квітів, які будуть прикрашати столи.
   Тиждень видався насиченим для Айлі, і вона майже завжди відчувала втому, і хотіла спати. А ще ця зміна настрою кожну другу годину – зводила її з розуму так само, як і усіх довкола. Нерви здавали через неймовірного потоку справ та метушні.
   Крутячи каблучку на пальці, Айлі вдумливо дивилась на неї, доки у її голові дозрівав ризикований план. Коли Маргарет прийде сьогодні до них на вечерю, щоб попрощатись з Віллі та Роною, які мають їхати додому, щоб владнати деякі справи, вона потайки візьме телефон своєї нової родички.
   — Про що думаєш?
   Голос Мітчела наполохав дівчину і та зойкнула.
   — Ой! Ти мене налякав! — м’яко докорила вона. — Та так ні про що. — Збрехала вона і почервоніла.
   — Хтось бреше. — Протягнув він, усміхаючись.
   — Який ти здогадливий. — Вона підвелась і промовила. — Є у мене одна маленька таємниця, але я не розповім. — Цмокнувши його у щоку, вона вибігла з кімнати.
   — От дівчисько! — заричав він і спустився за нею по сходах.
   Усі чекали у вітальні на Айлі та Мітчела і вони не забарились.
   Влетівши у кімнату, Айлі усім усміхнулась.
   — Що з тобою? — запитала мама, дивлячись круглими очима на доньку.
   — Нічого. Все гаразд. — Важко дихаючи після пробіжки по сходинках, відповіла вона.
   Через секунду у кімнату увійшов Мітчел. Вставши позаду Айлі, він притис її у свої х обіймах.
   — Я чекаю пояснень. — Тихо прошепотів він.
   Айлі похитала головою, а хлопець ще більше притиснув її до себе.
   — Ай. — Тихо зойкнула вона.
   — Що таке? Може поділитесь з нами? — бабуся наче ренген вдивлялась на закоханих.
   — Бабусю не все можна розповідати на людях. — Засміявся він.
   — О, йдеться про секс. — Хитро усміхнулась вона, знаючи, що збентежила свого онука.
   Один нуль на користь бабусі.
   — Бабусю, бабусю. — Мітчел похитав головою та широко усміхнувся.
   — Ну, що будемо сідати за стіл?! — втрутилась Айлі.
   — Я голодний, як вовк! — потерши долоні, Віллі встав з крісла.
   — Повністю Вас підтримую! — сказав Мітчел.
   — Тоді до столу. — Айлі хотіла вирватись з міцних обіймів, але наречений її не відпустив.
   Коли усі вийшли з кімнати, Мітчел повернув Айлі обличчям до себе.
   — Що приховує моя наречена? — він нахилив голову на бік і вдивлявся у її очі.
   — Нічого такого. — Упершись об його груди, вона відштовхнула Мітчела від себе і сміючись, мовила: — Ти усе взнаєш, обіцяю. Потерпи декілька днів.
   — Днів?! Ти що! Я ж з глузду з’їду думаючи, що ти задумала! Розповідай!
   — Усьому свій час. — Вона усміхнулась. — Не гарно змушувати нас чекати. Тим паче це останній вечір з батьками. Я побачу їх вже перед самим весіллям. Тому пішли за стіл. Прошу. — Вона невинно закліпала віями.
   — Хитра, хитра жінка! — розсміявся він.
   Узявши Айлі за руку, він поцілував її і вони вийшли на подвір’я, де мала проходити вечеря.
   Коли пара вийшла на двір, усі вже сиділи за столом.
   Всівшись за круглий стіл, Мітчел та Айлі влились у розмову та веселі жарти.

   Очікуючи слушний момент, Айлі встала зі столу, коли усі жваво обговорювали ремонт будинку, який треба було зробити після весілля. Це була слушна мить, щоб непомітно вийти зі столу і втілити свій план у життя.
   Увійшовши у будинок, Айлі пройшла у вітальню. Швидко підбігши до крісла, де Маргарет поклала свою сумку, Айлі нахилилась та розстібнула її. В цей момент повинні були б з’явитись докори сумління – але їх не було. Не було по тій причинні, що це все робилось на благо її коханого чоловіка.
   Айлі заглянула у сумку і побачила те, що шукала. Серед гаманця, гребінця та помади – лежав мобільний телефон. Узявши його, дівчина швидко прогорнула контакти, і побачивши знайоме ім’я, яке вона шукала – радісно усміхнулась. Опустивши руку у кишеню свого жилету, вона дістала ручку та папірець. Швидко переписавши номер телефону на папірець з мобільного бабусі, Айлі все сховала на свої місця, як і було хвилину назад.
   — Куди ти зникла?
   У друге за вечір, Мітчел наполохав Айлі. Але на цей раз їй було чого лякатись. Айлі за його спиною, планувала те, що йому поки, що краще не знати. Вона і так боялась, що він оскаженіє коли взнає, що вона зробила. Але це все для нього. Для його блага.
   — Скільки можна мене лякати?! — знервовано усміхнулась вона.
   — А тобі я бачу є, що приховувати. — Примруживши очі, він спіймав її у кут.
   — Зовсім ні.
   — Знову брешеш.
   — Так.
   — Я все знаю. — Спокійно сказав він.
   Айлі побіліла. Він не скаженіє. Він спокійний. І це ще гірше.
   Дівчина зловила себе на думці, що він хоче її підловити і чекає, що вона все розповість. Він нічого не знає.
   — І що саме ти знаєш? — вона скористалась стратегією – «найкращий захист – це напад». — Цікаво послухати, що ти навигадував. — Вона знервовано усміхалась, ховаючи своє хвилювання.
   — Не треба відповідати запитанням на запитання. Я запитав – відповідай. — Строго сказав він.
   — Що це за тон Мітчел?! — вона обурено подивилась на нього.
   — Вибач. Я не хотів. — Він пожалкував, що підвищив тон на неї. — Просто скажи правду.
   — Ти взнаєш усе через декілька днів, а можливо і раніше. Обіцяю.
   — Айлі, ти хоч розумієш, що мене хвилює твоя поведінка. Ти ніколи не була скритною. Ти усе розповідала. Ти була чесною зі мною у всьому. Що сталося? Ти хоч розумієш, що я хвилююсь?! Що я не знаю, чого очікувати. Не знаю, які новини від тебе чекати і що ти приховуєш. Це дратує. Я можу навигадувати безліч усього, доки ти мовчиш. Невже важко розповісти?! Мене це їсть з середини. Ненавиджу таємниці та недомовки. Це все неправильно. Ти моя наречена. Я хочу знати усе. Не бреши мені.
   — Я не брешу. Я не договорюю. — Айлі зціпила зуби.
   — Тоді розповідай. Людина не розповідає, чи як ти кажеш не договорює – коли не довіряє. Я думав у нас таємниць нема.
   — Цікаво. Така довга проповідь. — Вона істерично засміялась. Дивлячись сердито на нього, вона мовила: — Я скажу лише одне. Ти будеш мати право мені докоряти і казати ці слова тоді – коли у самого перестане бути «рильце в пушку». Ти не маєш права казати мені про довіру і брехню, коли сам приховуєш від мене усе своє життя. Ти брешеш, приховуєш і нічого не розповідаєш мені і хочеш від мене ще й розуміння, підтримки і ніяких розпитувань. Я терплю твої вічні таємниці. Мені боляче від цього аж до крику, сліз і до стискання у серці. Але тобі байдуже. Головне, що тобі так зручно. Друга інша жінка, навигадувала б про тебе усіляких дурниць – а я вірю, що ти просто боїшся мене втратити і нічого такого страшного ти не приховуєш. Я вірю. Вірю, що настане мить і ти сам все розповіси мені, але здається тобі шкода лише себе. А те, що мене це змушує страждати тобі байдуже. І коли захочеш ще раз мене звинуватити у брехні – згадай, що кожного дня, ти щось приховуєш від мене. — Вона закліпала, проганяючи сльози. — А тепер вибач, — вона майже пройшла повз нього, — мені ще треба порізати пиріг до чаю.
   Він зробив крок і перегородив їй шлях.
   — Вибач мені. Ти маєш рацію. Я егоїст. Я не маю права щось від тебе вимагати, коли сам не чесний з тобою. Ти б могла давно розвернутись і піти від мене, але ти і досі зі мною.
   — Я кохаю тебе, тому я поряд.
   — Я знаю. І я тебе кохаю моя Айлі, мій Десертик. Обіцяю я постараюсь усе змінити. Я постараюсь подолати усі страхи і відкритись тобі. Ти завжди була зі мною чесна і я звик до цього. А коли у тебе з’явилась маленька таємниця від мене – я почав так багато вигадувати, що думав голова трісне. У мене лише один страх втратити тебе. — Він важко ковтнув і потер чоло. — Я боюсь, що у твоєму житті у якихось його частинках нема місця для мене і це мене налякало. Я звик, що ти відкрита книга. Я не хочу таємниць. Але сам не чесний з тобою. — Він зітхнув. — Я багато років тримав усе в собі. Мені було легше, коли я вдавав, що усе гаразд. Я не хотів обговорювати і комусь розповідати про своє минуле. Але у мене є ти. Ти з’явилась у моєму житті і я почав знову жити, дихати, а головне ти зробила мене щасливим, наше кохання зробило мене щасливим. Я хочу усе розповісти про себе. Але прошу зачекай ще трохи і я крок за кроком відкриюсь тобі. Я буду з тобою таким же чесним, як і ти зі мною. Мені потрібна ти і твоє кохання. Я кохаю тебе.
   Айлі ледь дихала у її грудях був його біль.
   — Я зачекаю. — Айлі обійняла його. — Я кохаю тебе. Кохаю. Усе буде у нас гаразд. — Вона глянула на нього. — Ти взнаєш мою маленьку таємницю за декілька днів. Обіцяю. — Вона ніжно торкнулася його губ своїми. — А других таємниць у мене нема і ти це знаєш. Одна маленька і все, про яку ти взнаєш.
   — Добре, я зачекаю. — Його гарячи губи накрили її вуста.
   — От і чудово! Іди за стіл, а я принесу пиріг.
   — Не барись Десертику. — Він поцілував її у чоло, і вийшов з кімнати.
   Айлі подивилась на сумку Маргарет, запевнившись, що все так як і було до того, як вона у ній погосподарювала. Заспокоївшись, вона пішла до кухні різати пиріг.

   По закінченню вечері, Віллі і Рона збирались у дорогу.
   Айлі захлюпала, коли настала мить прощатись з батьками.
   — Доню ми скоро побачимось. — Обіймаючи Айлі, мовила мама. — Скоро ми зустрінемось на вашому з Мітчелом святі. І я нарешті побачу вас біля вівтаря. — Рона шмигнула носом.
   — Кажеш не плакати, а сама. — Айлі притиснулась до мами ще дужче. — Повертайтесь скоріше.
   Вона відпустила маму і обійняла тата. Він притис її що сили до себе.
   — Бережіть себе. — Мовив тато до Айлі і Мітчела.
   — Обов’язково. — Мітчел потис руку Віллі. — І Ви себе бережіть.
   — Дякуємо. Буде зроблено. — Засміявся тато Айлі.
   — Ну що, любий зятю, обіймемося. — Рона обійняла Мітчела.
   Мітчел тепло обійняв свою майбутню тещу.
   — З нетерпінням чекаємо на Ваше повернення. — Мовив Мітчел, відпустивши Рону з обіймів. — Гарної дороги.
   — Дякую синку. — Вона усміхнулась і гарячою долонею, погладила його по щоці. — Ти хороший хлопець. Я рада, що ти і моя донька маєте одне одного.
   Мітчел ковтнув, приховуючи за цим свою розчуленість. Він давно не отримував материнського тепла, бо сам покинув усе і усіх. А зараз – доторки Рони нагадали йому домівку і батьків. Він був вдячний їй за цю материнську ласку.
   — Це Вам дякую, що віддаєте мені свою доньку. Я усе зроблю, щоб вона була щаслива. Я кохаю її. — Він дивився то на Рону, то на Віллі.
   — Ми це знаємо. — Поплескавши по плечу Мітчела, Віллі додав. — А наша донька кохає тебе, я бачу це кожного разу у її очах, коли вона дивиться на тебе.
   — Дякую за ці слова. — Мітчел щиро та широко усміхнувся. — Віллі та Рона – наш дім – це Ваш дім.
   — Дякую синку. Навзаєм. — Сказала мама і тепло усміхнулась Мітчелу та донці.
   — Я поїду з батьками Айлі. — Мовила бабуся. — Вони підкинуть мене до мого будинку.
   — Треба рушати. — Потерши долоні, сказав Віллі. — У мене завтра важлива зустріч.
   — Так, так. — Витираючи сльози, Рона поцілувала у друге доньку. — До побачення мої любі. Я кожного дня буду дзвонити і цікавитись підготовкою весілля.
   — До побачення. — Попрощався Мітчел з батьками нареченої і з бабусею.
   — Бувайте. Бережіть одне одного. — Помахав Віллі, сідаючи у авто.
   Рона надіслала повітряний цілунок і також сіла у авто.
   — Мене завтра не буде. — Мовила бабуся, тримаючись за дверцята автівки. — У мене важливі справи. Бувайте. — Всівшись, вона хлопнула дверцятами і помахала їм з вікна.
   — До зустрічі. — Помахала Айлі усім хто був у авто.
   — Па-па. Чекаємо на Ваше повернення. — Мовив Мітчел, перекрикуючи мотор автівки.
   З машини виглянули три голови. Усміхнені обличчя та жваві руки, махали з автівки без зупину, доки не звернули за узбіччя дороги.
   — Я… Я… — Айлі заплакала. — Я вже сумую.
   — Десертику, але ж вони скоро повернуться. — Він усміхнувся. — На наше весілля. Ти не помітиш, як промайнуть ці тижні.
   — Знаю.
   Він підійшов та обійняв її, цмокнувши у чоло.
   — Я знаю дуже гарний спосіб, як прогнати сум.  — Усмішка стала хитрою та бездоганно сексуальною.
   — Цікаво, цікаво. — Засміялась вона і почала робити крок назад.
   — Від мене не втечеш. — Вдавано насупився він, і похитав головою.
   Айлі з вереском маляти почала тікати у дім, а Мітчел підхопивши гру нареченої  почав наздоганяти її.
   — Ааа… Ааа… Ааа… — Сміючись, та водночас кричачи, вона бігла сходинками у спальню.
   — Дарма ти туди біжиш. — Замикаючи вхідні двері, Мітчел швидко піднявся на гору. — Ну, що крихітко попалась?! — він усміхався своїй перемозі.
   Айлі сміялась до кольок у животі.
   — Зачекай! Зачекай! — благала вона сміючись, коли побачила, як Мітчел почав розстібати сорочку.
   Ґудзик за ґудзиком і його дивовижне тіло було продемонстровано Айлі. Сміх дівчини затих, натомість з’явились дикі вогники в очах.
   Мітчел кинув сорочку на крісло, і підійшов ближче до дівчини.
   Айлі закусила нижню губу і завмерла, насолоджуючись виглядом рельєфного тіла.
   — Не можу чекати. І не хочу чекати. — Хрипло мовив він.
   — І я. — Вона спокусливо почала знімати сукню.

   Ранок видався спокійним і тихим. В будинку були лише Мітчел та Айлі.
   Прокинувшись, вони пішли у душ і повторили те, що було у ночі, потім поснідали і Мітчел пішов на роботу.
   Мітчел хотів її підкинути до кондитерської, але Айлі сказала, що у неї є декілька справ у дома.
   Зоставшись на самоті, як вона того і бажала – Айлі почала втілювати свій задум.
   Увійшовши до вітальні, та всівшись у крісло, вона дістала папірець і мобільний з кишені своєї в’язаної кофтини. Набравши повні легені повітря, вона швидко видихнула, і щоб не передумати Айлі почала натискати на кнопки телефону зі швидкістю світла.
   Вона надіялась, що вона правильно переписала телефон з мобільного Маргарет, і що голос у слухавці буде тої людини,  яку вона надіється почути уперше у житті.
   Натиснувши виклик, вона чекала. Серце калатало, а пальці вибивали по дерев’яному поручні крісла шалений ритм.
   Слухавку підняли, і у телефоні пролунав приємний голос жінки:
   — Слухаю.
   Айлі заклякла, але через мить мовила:
   — Доброго ранку. — Айлі зробила паузу. — Це Гленна МакАдам?
   — Так. — Відповіла жінка. — А я з ким говорю?
   — Ви мене не знаєте, але я дуже скоро стану вашою…
   Айлі не встигла договорити, як жінка з того боку слухавки її перебила:
   — Невісткою. — Закінчила вона. — Ти Айлі. Наречена мого сина.
   Айлі відкрила рот від подиву.
   — Так. Вам розповіла Маргарет напевно.
   — Так. Вона розповідає усе, що відбувається у житті нашого сина. І здається, що я добре знаю тебе, хоча ніколи не бачила. — Жінка захлюпала, але продовжила. — Ти зробила неможливе.
   — Я нічого такого не зробила. — Розгубилась дівчина.
   — Зробила. Ти навіть не усвідомлюєш, що ти зробила для нашої сім’ї, для нашого Мітчела. Ти повернула його до життя. Тепер я спокійна. Усе чого я бажала, так це те щоб мій син був щасливий і ти Айлі це зробила. Я буду вдячна тобі усе своє життя.
   — Ну що Ви Гленна. — Айлі захлюпала носом точнісінько, як її співрозмовниця. Вона і не гадала, що батьки Мітчела знають про неї, а тим паче, що вони такої думки. — Я дуже кохаю Вашого сина. І дуже надіюсь, що зі мною він буде щасливим.
   — Він вже щасливий. Тебе послав Господь до Мітчела.
   — Дякую за безцінні слова.
   — Це правда.
   — Я узяла Ваш номер потайки з мобільного Маргарет. Ніхто не знає, що я Вам дзвоню. — Айлі швидше задихала. — Розумієте… Я не можу дивитись, як страждає Мітчел. А він дуже, дуже страждає. Я багато чого не знаю про його минуле, але я точно знаю, що він не може нормально жити бо чимось скривдив Вас. Він кожну ніч просить у вісні у Вас пробачення. Він кричить та стогне – кожнісіньку ніч. Дивлячись на це, я просто не витримую. Я не знаю, як йому допомогти. Але я знаю, що це у ваших силах. Я дуже Вас прошу приїздіть до нас, та поговоріть зі своїм сином. Прошу.
   — Донечко, я дуже цього хочу, але він цього зовсім не бажає. Він оскаженіє, як взнає, що ти нам дзвонила, а ще більше, коли побачить нас на своєму ганку.
   — Прошу поговоріть з ним. Зустріньтеся. Ви і тільки, Ви можете допомогти. Хай скаженіє. Хай сердиться. Але Ви йому потрібні. Мітчел не зможе нормально жити зі своїм тягарем. Дайте йому хоч шанс попросити у Вас пробачення.
   — Нам нема за що його прощати. Ми любимо його більше за життя. — Гленна заплакала. — Він просив прощення. Ми говорили йому, що все позаду і все гаразд. Але він поїхав. Поїхав і кинув свою родину.
   — Він не може простити себе. Не може простити того, що заподіяв своїй родині.
   — Я знаю. Усе знаю. Але він заборонив нам приїжджати і спілкуватись з ним. Мітчел сказав, що як тільки ми будемо шукати з ним побачень та зв’язку – він поїде так далеко, що не буде спілкуватись навіть з Маргарет. Він знає, що бабуся переказує усі новини нам. Тому знає, що його ультиматум нас зупиняє. Краще я буду знати, що він поруч, що все добре, аніж знищу ту крихту, яку маю.
   — Він упертюх. А Ви слухаєте його. Не можна залишати усе як є. Він нещасний і Ви нещасні. Будь ласка, прошу Вас, приїдьте. Не зважайте на те, що він говорить. Його страждання можете зупинити лише Ви. Будьте наполегливішими ніж він. Ставте також ультиматуми. Сваріться, будьте лагідною, все що завгодно – тільки донесіть до нього, що усе погане позаду, що він прощенний і Ви його любите понад усе на світі. Прошу. Прошу заради нього.
   — Маргарет права.
   — У чому?
   — Ти Янгол, посланий з небес у нашу родину.
   — Ви робите так, щоб я червоніла. — Усміхнулась дівчина.
   — Я знаю, що йому потрібний добрячий копняк і водночас багато тепла. — Засміялась Гленна.
   Айлі теж тихо засміялась і промовила:
   — Це правда.
   — Я побалакаю з чоловіком, і повторю йому усе, що ти сказала. Твої слова – це  поштовх, велика сила та надія для нас. Надія на те, що наша родина знову буде разом.
   — Так і буде. Допоможіть йому. — Айлі тихо додала: — І собі також.
   — Чекай нас через декілька днів.
   — Дякую.
   — Це тобі дякую, доню.
   — Я нічого не скажу Мітчелу про Ваш приїзд. Тоді йому не втекти від розмови. Пора стати дорослим. Пора змиритись і відпустити минуле.
   — Усі твої слова – це правда.
   — Тоді чекаю на Вас. До зустрічі Гленно.
   — До зустрічі доню.
   Поклавши слухавку, Айлі вперлась об спинку крісла і зітхнула, виконавши на відмінно свою місію. Згадуючи фразу, «Нехай одна рука допоможе інший», вона усміхнулась. Гленна та Пол допоможуть Мітчелу здобути душевний спокій, а він їм. 

   О шостій годині вечора задзвонив телефон. Айлі підняла слухавку. На лінії була Джессі. Швидкість слів подруги ледь долітала до Айлі, але все ж таки головну новину вона зрозуміла. Нарешті Крейг освідчився Джессі.
   Обговорюючи усі подробиці освідчення, подруги пищали та щебетали без перерви, доки Мітчел не увійшов у дім і не покликав Айлі.
   — Десертику ти де?
   Дівчина попрощалась з подругою і поклавши слухавку, вийшла у коридор.
   — Привіт коханий. — Цмокнувши його, привіталась Айлі.
   — Привіт Айлі. Збирайся.
   — Куди? — вона спантеличено дивилась на нього.
   — Повечеряємо у якомусь кафе. Хочу з тобою кудись сходити.
   — Але я приготувала вечерю. Печеню з картоплею та салатом. А ще десерт глазурований кекс з родзинками.
   Мітчел голосно ковтнув. Але продовжив:
   — Залишиться на завтра. Пішли у кафе.
   — Але…
   — Ніяких але.
   — Ну добре. Дай я все покладу до холодильника. — Вона попрямувала на кухню.
   — Я прийму душ і переодягнусь. — Крикнув він, підіймаючись по сходинках.
   — Добре. Мені теж треба переодягнутись. — Вийшовши у коридор, вона крикнула на другий поверх.
   Усе ховаючи до холодильника, Айлі була не задоволена, що завтра усе це треба буде розігрівати у мікрохвильовій.
   Зробивши усі справи на кухні, вона пішла переодягатись і трішки підфарбовуватись.

   Чекаючи на замовлення, Мітчел та Айлі обговорювали те, що їхня брехня перетворилася у правду. Тепер вони по-справжньому наречені і по-справжньому закохані.
   Раптом їхню розмову перервав мобільний Мітчела. Дзвонив один із клієнтів відносно яхти.
   — Вибач Десертику, тут погано чути через музику, я вийду на вулицю. — Затуляючи слухавку долонею, мовив він.
   — Так, звичайно. — Усміхнулась дівчина.
   — Я швидко. — Цмокнувши її, він попрямував до виходу.
   Айлі тихо зітхнула, перебираючи пальцями серветку.