Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

колишнього вчителя. І, можливо, я не надмірно леститиму собі, якщо насмілюсь припустити, що безліч моїх учнів, своєю чергою, теж дещо успадкували від мене. Ба більше, сподіваюся, що попри будь-яку переоцінку, яку вони могли з часом зробити щодо років, збутих під моїм наставництвом, більшість із них усе ж залишиться вдячною за здобуті знання. Щодо мене самого, то хай би які очевидні недоліки мав мій колишній учитель, Сейджі Моріяма, або ж «Морі-сан», як ми завжди його називали, і хоч би чим закінчилися наші стосунки, я завжди визнаватиму, що ті сім років, які я прожив у його родинній віллі в горбистій місцевості префектури Вакаба, були одними з найважливіших для моєї кар’єри.

Нині, коли намагаюся відтворити в пам’яті вигляд вілли Морі-сана, мені постійно пригадується один особливо красивий краєвид, що відкривався на неї з гірської стежки, яка вела до найближчого села. Якщо піднятися стежкою вгору, вілла виднілася в западині внизу і скидалася на темний дерев’яний прямокутник посеред високих кедрів. Три довгі секції вілли стикувалися між собою, утворюючи три сторони прямокутника й обрамляючи внутрішній дворик, а четверта сторона — з кедрової огорожі і воріт — замикала прямокутник, і таким чином дворик був повністю обгороджений, тож можна було собі уявити, що за давніх часів відвідувачам, які мали ворожі наміри, було геть непросто пробратися всередину після того, як зачинялися масивні ворота.

Щоправда, за сучасних умов непроханому гостю пробратися всередину було б завиграшки. Бо, хоч цього і не було видно з тієї стежки, вілла Морі-сана вже почала занепадати. З висоти стежки нізащо не можна було здогадатися, що кімната за кімнатою стіни були обліплені подертими шпалерами, а підлога, покрита татамі, так поруйнувалася, що в декількох місцях можна було просто провалитися, якщо втратити пильність. Насправді, коли я намагаюся відтворити в пам’яті вигляд вілли зблизька, мені пригадуються хіба поламана черепиця на даху, гнилі ґрати на вікнах і пощерблені трухляві веранди. Дахи постійно протікали, ще й щоразу в новому місці, і після дощової ночі у всіх без винятку кімнатах стояв запах сирого дерева і гнилого листя. А бували місяці, коли комахи і міль вторгалися на територію вілли в таких кількостях, прилипаючи до кожного шматочка дерева і ховаючись у кожній шпарині, аж ми боялися, що через них вілла не витримає й розвалиться раз і назавжди.

З усіх кімнат лише дві чи три добре збереглися, і по них можна було припустити, яка ж це колись розкішна була вілла. Одну з цих кімнат, яку впродовж більшої частини дня наповнювало приємне світло, Морі-сан виокремив для особливих оказій, і я пригадую, як він збирав там усіх своїх учнів — нас було десятеро — щоразу, коли завершував нову картину. Пам’ятаю, як, перш ніж зайти до кімнати, кожен із нас завмирав на порозі і, затамувавши від захвату подих, вдивлявся в картину, яка стояла по центру. Тим часом Морі-сан порався з якоюсь кімнатною рослиною або виглядав у вікно, буцімто не помічаючи нашої присутності. Ми хутко всідалися на підлозі навколо картини і стишеними голосами починали її обговорювати: «Поглянь, як сенсей заповнив отой куток. Неймовірно!» Але ніхто вголос не казав: «Сенсею, яка чудова картина», — позаяк так уже повелося в таких випадках, що ми мали поводитися так, наче нашого вчителя в кімнаті немає.

Часто картина вирізнялась якимось новим вражаючим прийомом, і тоді серед нас спалахувала гаряча дискусія. Одного разу, наприклад, я пам’ятаю, як ми зайшли в кімнату і побачили картину, на якій жінка, що стояла навколішках, була зображена так, ніби дивишся на неї з якоїсь дуже низької точки — такої низької, що ми наче розглядали її з рівня підлоги.

— Це ж очевидно, — пригадую, наполягав хтось із учнів, — що завдяки такому ракурсу жінка на картині наділена гідністю, яку за іншої перспективи годі було б розгледіти. Це просто неймовірне досягнення. Бо в усьому іншому вона скидається на пройняту жалістю до себе особу. Оця напруга і дає картині її ледь вловиму енергетику.

— Може, й так, — озвався ще хтось, — може, жінка і наділена гідністю, але це показано не завдяки низькій перспективі. Вочевидь, таким прийомом сенсей хоче нам донести щось значно важливіше. Він демонструє, що перспектива видається такою низькою тільки тому, що ми надто звикли дивитися на все зі звичного рівня. Сенсей явно хоче звільнити нас від таких необгрунтованих і обмежувальних звичок. Він наче каже нам: «Необов’язково завжди дивитися на світ зі звичних спрацьованих ракурсів». Ось чому ця картина нас так надихає.

Невдовзі опісля ми вже голосно дискутували, заперечуючи теорії один одного щодо справжніх намірів Морі-сана. І хоча, сперечаючись, постійно позиркували на вчителя, він нічим не демонстрував, що підтримує бодай якусь із наших теорій. Пригадую, він просто стояв у дальньому кінці кімнати, схрестивши руки на грудях, і з задоволеним виразом обличчя дивився на подвір’я крізь дерев’яні ґрати на вікнах. Відтак, трохи послухавши нашу суперечку, він обертався й казав:

— Прошу тепер мене покинути. Мені потрібно залагодити деякі справи.

І тоді ми всі рядочком виходили з кімнати, знову бурмочучи слова захвату його новою картиною.

Переповідаючи це, я чудово розумію, що комусь поведінка Морі-сана може видатися дещо зарозумілою. Утім, можливо, ту відчуженість, яку він демонстрував у таких випадках, легше зрозуміти тим, хто і сам опинявся в становищі людини, на яку постійно рівняються і якою захоплюються. Бо аж ніяк не варто безнастанно давати своїм учням напучування й настанови; буває безліч ситуацій, коли краще промовчати і дати їм можливість самим посперечатися й поміркувати. Як я вже казав, ті, що знають, що це таке — мати великий уплив на інших, — неодмінно визнають слушність такої поведінки.

Хай там як, а такий підхід приводив до того, що часто ми обговорювали роботу вчителя цілими тижнями. Позаяк сам Морі-сан подовгу нам нічого не пояснював, то ми зазвичай зверталися із запитаннями до нашого колеги Сасакі, якому на той час пощастило мати статус найкращого учня Морі-сана. Хоча, як я й казав, наші суперечки могли затягуватися надовго, варто було Сасакі визначитися зі своєю позицією, як усім дискусіям одразу наставав край. Якщо Сасакі давав зрозуміти, що чиясь картина «зраджувала» принципи нашого вчителя, то це майже завжди призводило до негайної капітуляції «відступника», який після цього або закидав свою роботу, або іноді навіть спалював разом зі сміттям.

Так, пригадую, впродовж кількох перших місяців нашого перебування на віллі Черепаха неодноразово знищував свої роботи. Бо якщо я досить