Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Але плотський Санчо не визнав своєї поразки, а й далі наполягав, аби його пан одружився з принцесою, а потім він міг би й покохатися з Дульсінеєю, «бо, знаєте ж, були такі царі й королі на світі, що полюбовниць собі мали». Що ти сказав, Санчо, що ти сказав? Ти не розумієш, що, пробивши душу Дон Кіхота, ти поранив найчутливіші струни серця Алонсо Кіхано! До того ж Дульсінея не визнає ніякого поділу, і той, хто кохає її всю цілком, мусить і віддаватися їй весь цілком. Багато хто намагається одружитися з Фортуною і кохатися зі Славою, але нічого цим не домагається, бо перша катує своїми ревнощами, а друга глузує й відкидає залицяння.

Під час подальшої розмови між паном і джурою перший попросив у другого прощення за те, що так потяг його списом, адже Санчо бачив Дульсінею лише мелькома, «то й не міг роздивитися дрібніше на всі її красоти і принади, а так на огул, — додав Санчо, — вона вроді лепська». Тут ідеться про те, що Санчо та до нього подібні, коли дістають прочуханки, починають брехати, нахваляючи Дульсінею, якої вони не знають і якої не бачили. А потім Санчо, намовлений принцесою, поцілував Дон Кіхотові руку, попросивши в нього прощення, й великодушний ідальґо дарував йому і своє прощення, і своє благословення. Нехай будуть благословенні удари ратищем списа, друже Санчо, якщо вони принесли тобі благословення свого пана! Безперечно, що, одержавши таке щедре прощення, ти зумів обернути на добро те покарання, яке цілком заслужив.

Після того як пан і джура по цій розмові продовжили свою подорож, вони зустріли Хінеса де Пасамонте, перевдягненого циганом, і Санчо повернув собі свого віслюка, бо галерник, побачивши Дон Кіхота та його зброєносця, хутко накивав п’ятами.

Розділ XXXI

Про втішну розмову між Дон Кіхотом та його джурою Санчо Пансою, а також про деякі інші події

А потім розпочалася ота приємна розмова між Дон Кіхотом і Санчо про зустріч останнього з Дульсінеєю. Санчо сказав, що коли він до неї приїхав, то «вона саме у себе в дворі пшеницю точила аж два кірці», на що Дон Кіхот йому відповів: «Ти ж май на оці, що до якої зернини вона рукою торкалась, та зразу в перлину перетворювалась», — а коли Санчо йому відповів, що та пшениця була «ледаченька, заміркувата», то «запевняю тебе, — сказав Дон Кіхот, — що з тої пшениці, яку вона руками своїми просівала, хліб буде як сонце…» Тоді зброєносець сказав, що коли він подав сеньйорі листа, вона веліла покласти його на лантух, бо не читатиме його, доки не просіє все збіжжя. Дон Кіхот на те відповів: «Розумна пані, вона, мабуть, хотіла почитати його на дозвіллі, собі до любої вподоби». Потім Санчо розповів, що від Дульсінеї пахло чимось чоловічим, «звісно, наробилася в охоту, то й упріла». «Тут щось не так, — відповів йому Дон Кіхот, — мабуть, у тебе нежить був, а може, то ти почув свій власний запах. Адже я знаю, як благоухає ся троянда серед терня, сей зельний крин, ся духовита амбра». Тоді Санчо розповів, що Дульсінея не вміє ні писати, ні читати, а тому вона подерла листа на дрібні шматочки, бо не хотіла, щоб у селі хтось довідався про її таємниці, з неї було досить почути від зброєносця про панове кохання і про ту несосвітенну покуту, яку він через неї справляв. А ще вона сказала, що хоче побачитися з його паном і щоби він перестав витворяти там різні штуки та негайно приїхав у Тобосо, якщо йому не стане на заваді якась важливіша річ. Коли ж Санчо розповів своєму панові, що, прощаючись із ним, Дульсінея не дала йому на згадку ніякої коштовності, а лише подала йому через огорожу подвірню шматок хліба та грудку сиру, то Дон Кіхот відповів йому такими словами: «Вона без міри щедра та гойна, і якщо не подарувала тобі якоїсь золотої цяці, то лише через те, що не мала нічого під рукою. Та добрі, кажуть, ковбаски й після паски. Я побачусь із нею, і все якось улагодиться».

Я прошу свого читача, щоби він іще раз перечитав цей чудовий діалог, бо в ньому передається найглибша суть донкіхотизму в його стосунку до доктрини пізнання. Брехливим розповідям Санчо, який бачить успіх своєї місії згідно з конформістськими істинами буденного й суто поверхневого життя, протиставлені високі істини Дон Кіхотової віри, що ґрунтуються на житті фундаментальному й глибинному.

Не розум, а воля створює для нас світ, і стародавній схоластичний афоризм nihil volitum quin praecognitum — не можна чогось бажати, наперед не пізнавши його, — треба переформулювати як nihil cognitum quin praevolitum — не можна щось пізнати, наперед не захотівши його.

У цьому світі скрізь імла,

Нема ні істин, ні брехні, нічого.

Усе забарвлене у колір скла,

Крізь яке ми дивимось на нього,

як сказав наш Кампоамор[62]. Це висловлювання також треба трохи виправити, сказавши, що в цьому світі все — істина й усе — брехня. Усе істина остільки, оскільки живить великодушні мрії й народжує творчі досягнення; усе брехня, бо душить благородні поривання й народжує страховища. І людей, і речі можна пізнати по їхніх плодах. Усяка віра, що приводить до діянь життя, — це віра істини, а та, яка приводить до діянь смерті, — віра брехні. Життя — критерій істини, а не логічна бездоганність, яка належить лише раціональному розуму. Якщо моя віра допомагає мені творити або підсилювати життя — якого ще доказу моєї віри ви хочете? Якщо математика вбиває, то математика брехня. Якщо, подорожуючи й помираючи від спраги, ти побачиш видіння того, що ми називаємо водою, і ти кинешся до неї, і нап’єшся, і тобі вдасться втамувати спрагу, то і видіння це, і вода були справжніми. Істина — це те, що спонукає нас діяти в певний спосіб, унаслідок чого ми досягаємо бажаного результату.

Дехто з людей, які присвячують себе так званій філософії, скаже, що в тій розмові з Санчо Дон Кіхот заснував знамениту нині теорію відносності знання. Немає сумніву, що все відносне; та хіба не є тоді відносною