Читати книгу - "Горіхова шкатулка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Труді піднімає руку, щоб попередити налиття третьої склянки. Клод незламніший. Він перебуває в суворій гонитві за розумовою ясністю. Ми слухаємо, як він наливає — акуратно й довго, а потім слухаємо, як із зусиллям ковтає, цей знайомий звук. Мабуть, вони питають себе, як їм уникнути сварки саме тоді, коли спільна мета так потрібна. Здалеку долинає звук сирени, усього-навсього швидкої, але він промовляє до їхніх страхів. Сітка держави лежить, невидима, на всьому місті. Вислизнути з неї непросто. Це поштовх, бо нарешті лунають слова, корисне ствердження очевидного.
— Погано, — материн голос хрипкий і низький.
— Де паспорти?
— У мене. Готівка?
— У моїй валізі.
Але вони не рухаються, й асиметричність діалогу — Трудіної ухильної відповіді — не провокує дядька. Він випив уже добряче зі своєї третьої склянки, коли до мене дістається Трудіна перша. Заледве чуттєва насолода — але вона промовляє і всотується відповідно до обставин, до відчуття завершення без жодного натяку на початок. Я уявляю стару військову дорогу через холодну долину, тонкий запах мокрого каменю й торфу, брязкіт сталі та терпляче плентання пухким камінним осипищем, і тягар гіркої несправедливості. Так далеко від обернутих до півдня схилів, де сірява поволока на набухлих пурпурних гронах обрамляє положисті пагорби з їхніми все блідішими тінями кольору індиго хлист-навхлист. Я волів би радше бути там. Але я визнаю: цей скотч, мій перший, щось вивільняє. Суворе звільнення — відкрита брама веде до боротьби та страху перед тим, що може утнути розум. Зараз це відбувається зі мною. Мене поставлено перед запитанням, я запитую сам себе, чого я зараз хочу найбільше. Будь-чого, чого забажаю. Реалізм не має бути обмежувальним чинником. Переріжте мотузки, випустіть розум на волю. Я можу відповісти без роздумів: я йду крізь відчинену браму.
Кроки на сходах. Труді та Клод заціпеніло дивляться вгору. Чи інспекторка пробралася назад до будинку? Чи грабіжник обрав цю найгіршу з ночей? Це повільне, важке сходження. Вони бачать чорні шкіряні черевики, потім перехоплену ременем талію, сорочку, заплямовану блювотою, потім жахливий вираз на обличчі, одночасно відсутній і сповнений значення. На батькові той одяг, у якому він помер. Обличчя — як біль біле, уже підгнилі губи зеленувато-чорні, очі — крихітні та пронизливі. Тепер він стоїть біля підніжжя сходів, вищий, ніж ми його пам’ятали. Він прийшов із моргу, щоби знайти нас, і точно знає, чого хоче. Я тремчу, бо тремтить моя мати. Нема ніякого мерехтіння, нічого примарного. Це не галюцинація. Це мій батько з плоті і крові, Джон Кернкрос, зовсім як є. Материн зляканий стогін спрацьовує як заохочення, бо він прямує до нас.
— Джоне, — каже Клод обережно, на висхідній ноті, так ніби він міг би пробудити цю постать до належного небуття. — Джоне, це ми.
Здається, це добре утямлено. Він стоїть перед нами, дихаючи солодкими міазмами гліколю та гостинної до хробаччя плоті. Він дивиться на матір маленькими, твердими чорними очима з непохитного каменю. Його огидні губи ворушаться, але він не видає ні звуку. Язик чорніший за губи. Ні на мить не зводячи з неї погляду, він протягує руку. Безтілесна рука хапає дядька за горло. Мати не може навіть закричати. Але безрідинні очі так і тримають її. Це для неї — його подарунок. Безжалісна однорука хватка стискається. Клод падає на коліна, очі в нього випинаються, руки безпомічно б’ють і смикають братову руку. Тільки далекий писк, жалібний голос миші, повідомляє, що він ще живий. А потім вже ні. Батько, так на нього й не глянувши, відпускає його впасти і тепер притягує до себе дружину, обіймаючи її руками, тонкими й міцними, мовби сталеві прути. Він пригортає її обличчя до свого й цілує її довгим і важким поцілунком крижаних гнилих губ. Жах і відраза, і сором переповнюють її. Ця мить мучитиме її до смерті. Байдужий, він відпускає її та йде так само, як прийшов. Ще піднімаючись сходами, він починає щезати.
Що ж, мене було поставлено перед запитанням. Я спитав самого себе. І ось чого я хотів. Дитячої геловінської казочки. Як іще замовити в духів помсту у цю секулярну добу? Готику розсудливо вигнано, відьми покинули вересову пустку, і матеріалізм, такий тривожний для душі, — усе, що мені залишається. Голос на радіо якось казав мені, що коли ми вповні зрозуміємо, що таке матерія, то почуватимемося краще. Я сумніваюся. Я ніколи не отримаю, чого прагну.
* * *
Я виринаю з фантазій, щоб знайти нас у спальні. Я не пам’ятаю, як ми сюди піднялися. Порожній звук шафових дверцят, дзеньк вішалок, валіза, піднята на ліжко, потім інша, потім жваве клацання відімкнених замків. Треба було їм спакуватися заздалегідь. Інспекторка може прийти навіть сьогодні ввечері. І це вони називають планом? Я чую лайку та буркотіння.
— Де воно? Ось щойно було. У мене в руці!
Вони перетинають спальню вздовж і впоперек, заходять до ванної та виходять. Труді випускає склянку, що розлітається на підлозі. Вона ледве звертає увагу. Радіо чомусь увімкнено. Клод сидить зі своїм ноутбуком і бубонить:
— Поїзд о дев’ятій. Таксі вже їде.
Я б радше обрав Париж, а не Брюссель. Більше варіантів пересадки. Труді, досі у ванній, бурмотить сама собі:
— Долари... євро.
Усе, що вони
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Горіхова шкатулка», після закриття браузера.