Читати книгу - "Трилогія смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З нічого весь тремтиш.
Я так подумав, але не сказав цього. А натомість запитав:
— Ви говорили про це з Генрі?
— Генрі має себе за найвидатнішого сліпого у світі. З такого млива не буде пива. У нього самі натяки. Щось, мовляв, сталося, але він, бачте, не хоче сказати. Може, ви мені поясните? Тоді б я написала Фанні листа, чи зателефонувала б через оту Гутіерес, чи поїхала б увечері сама й сказала їй, що все те бредня собача. То як?
— Можна мені ще трохи вина?
Вона наповнила мій келих, не відводячи від мене очей.
— Гаразд, — мовила опісля, — починайте словоблудити.
— Щось і справді діється, але про це ще рано говорити.
— Коли ви заговорите, може бути вже пізно! — Констанс Реттіґан підхопилася й заходила кімнатою, потім обернулась і пронизала мене лютим поглядом. — Кажу ж вам, Фанні себе не тямить зі страху, то чому ж ви мовчите?
— Тому, що мені самому вже несила жахатися кожної тіні. Тому, що я все своє життя був боягузом і гидкий сам собі. Коли дізнаюся про щось іще, я вам зателефоную!
— Ого! — Констанс Реттіґан хрипко засміялась. — Голос у вас дай боже! Гаразд, я відступаюсь, робіть, як вважаєте за потрібне. Я знаю, ви любите Фанні. А як по-вашому, чи не безпечніше їй буде кілька днів, десь із тиждень, пожити тут зі мною?
Я обвів поглядом купи подушок, це барвисте стадо атласових слонів, набитих пір’ям, так схожих обрисами й розміром на Фанні Флоріанну.
Тоді похитав головою.
— Там її кубельце. Я не раз марно намагався витягти її у кіно, у театр, навіть в оперу. Забудьте про це. Вона десять років не виходила на вулицю. Забрати її з того старого будинку, з її великого слонового гробовища, це…
Констанс Реттіґан зітхнула й знову наповнила мій келих.
— Та й однаково нічого б воно не зарадило, правда ж?
Вона споглядала мій профіль. А я споглядав темні хвилі за скляними дверима, де припливні піски немовби скидались уві сні в належний їм час.
— Завжди буває надто пізно, правда ж? — знов озвалася Констанс Реттіґан. — Немає способу захистити Фанні чи когось іншого, коли вже хтось намірився скривдити чи вбити людину.
— А хто сказав хоч слово про вбивство? — заперечив я.
— У вас таке простодушне рожеве обличчя, що на ньому видно геть усе. Я ворожу не на кавовій гущі, а читаю з промовистих очей і чутливих уст. Фанні страшенно наполохана, і це лякає й мене. Уперше за багато років, запливаючи вночі в море, я думаю: ось нарине велика хвиля й занесе мене так далеко, що я вже й не випливу назад. О Боже, мені ненависна сама думка, що отак буде зіпсована моя єдина справжня втіха! — і вона швидко запитала: — Ви ж не зіпсуєте її, правда?
— Що?
Раптом у її голосі почулися нотки Крамлі чи, може, Фанні, коли та казала мені не приводити нікого з собою.
Мабуть, на обличчі в мене відбився такий переляк, що вона хрипко засміялась.
— Та ні, ні. Ви ж із тих, хто вбиває тільки на папері, щоб не вбивати насправді. Пробачте.
Та я вже підхопився на ноги, пориваючись щось сказати, наговорити їй грубощів, тільки не міг дібрати потрібних слів.
— Слухайте, — мовив я нарешті. — Це якийсь шалений місяць. Я починаю помічати речі, яких раніше ніколи не помічав. Я ніколи не читав некрологів. А тепер читаю. У вас були тижні чи місяці, коли особливо багато ваших знайомих божеволіли, пропадали безвісти чи вмирали?
— Коли тобі шістдесят, — іронічно засміялася Констанс Реттіґан, — то таке триває цілими роками. Я боюся спускатися сходами, бо один мій знайомий упав і зламав собі в’язи. Боюсь їсти: двоє вдавилися їжею. Плавати в морі? Троє знайомих потонули. Літати літаком? Шестеро розбилися в авіакатастрофах. В автомобільних — двадцять. Спати? Де в біса. Десятеро померли вві сні, тільки й сказали: «Що за чорт?» — і пустилися духу. Випивати? Чотирнадцятеро знайомих померли від цирозу печінки. А ви кажете — некрологи. У вас це тільки початок. Ось я маю тут телефонну книжечку, погляньте, — вона схопила зі столика біля дверей невеличкий чорний записник і кинула мені. — Книга мертвих.
— Що?
Я погортав сторінки, побачив імена. Проти половини з них на кожній сторінці стояли маленькі хрестики.
— Цій особистій телефонній книжці — тридцять п’ять років. Половини записаних у ній людей давно немає, а мені все бракує духу викреслити чи видерти ці записи. То була б наче остаточна смерть. От і виходить, що я така сама кваша, як і ви, синку.
І вона забрала в мене свою «книгу мертвих».
У розчинені двері тераси війнуло холодним вітром, і я почув, як зашурхотів на березі пісок, так наче невидиме величезне чудисько ступило на нього своїм пазуристим лапищем.
— Не я нагнав страху на Фанні, — мовив я зрештою. — Я ж не тифозна воша й не розношу зарази. Якщо вона сьогодні десь і з’явиться, хай навіть тут, то сама собою. У мене вже багато днів усі нутрощі перевертаються. Люди вмирають або тікають геть, але тут немає ніякого зв’язку, і я нічого не можу довести. Коли таке трапляється, я незмінно опиняюся десь поблизу й почуваю себе винним, що не зміг добачити, дізнатися, повідомити, відвернути. Я живу з цим страшним відчуттям уже стільки днів, що несила терпіти. Досить мені тепер на когось подивитись, як я починаю думати, чи не він або вона на черзі, і знаю: якщо я й далі вичікуватиму, всі ті люди рано чи пізно загинуть. От тільки цього тижня це начебто трапляється частіше. Ось і все, що я можу сказати. І годі про це.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трилогія смерті», після закриття браузера.