Читати книгу - "Якщо кров тече"

11

Але там нічого не було. Кімната стояла порожня.

Вона була маленька, кругла, не більша за чотири метри в діаметрі. З дальнього боку було широке вікно, що взялося брудом минулих років. Хоч день випав сонячний, світло, що проходило крізь шибку, було мутне і розсіяне. Стоячи на порозі, Чак виніс ногу вперед і надавив носаком на підлогу, ніби хлопчик, що пробує, чи не холодна в ставку вода. Підлога не заскрипіла й не ввігнулась. Чак увійшов, готовий миттєво скочити назад, якщо підлога почне просідати, але вона трималася міцно. Він пройшов до вікна, лишаючи сліди в товстому шарі осілого пилу.

Дідусь обманював про гнилу підлогу, але про вид з вікна говорив щиру правду. Такий собі. Чак бачив за зеленою посадкою торговельний центр, а за ним їхав у бік міста потяг із п’ятьма пасажирськими вагонами. О цій годині, коли ранкові добирання на роботу вщухли, в ньому мало бути багато вільних місць.

Чак стояв коло вікна, доки потяг зник з очей, а тоді повернувся своїми слідами до дверей. Розвернувшись, щоб зачинити їх, він побачив посеред круглої кімнати ліжко. Лікарняне. На ньому лежав чоловік. Нібито непритомний. Жодних апаратів видно не було, але Чак усе одно чув піп… піп… піп. Може, показник серцевого ритму. Біля ліжка був столик. На ньому стояли різні мазі й лежали окуляри в чорній оправі. Чоловікові очі були заплющені. Одна рука лежала на ковдрі, і Чак не здивувався, коли помітив на ній півкруглий шрам.

У цій кімнаті Чаків дідусь, зейді, бачив, як його дружина лежала мертва, а навколо неї розсипалися хлі­бини, які вона потягла за собою з полиці, коли падала. «Очікування, Чакі, — сказав тоді він. — Ось що найважче».

Тепер почнеться його власне очікування. Скільки воно може тривати? Скільки років чоловікові в лікарняному ліжку?

Чак придивився всередину купола, щоб розібрати краще, але видіння зникло. Ані чоловіка, ані лікарняного ліжка, ані столика. Почувся останній тихий піп невидимого апарата і теж зник. Чоловік не згас, як це трапляється з примарними проявами в кіно, а просто щез, ніби доводячи, що ніколи насправді й не з’являвся.

«Він і не з’являвся, — подумав Чак. — Я наполягатиму, що він не з’являвся, і житиму своїм життям, аж доки воно закінчиться. Я дивовижний, заслуговую бути дивовижним, і я вміщаю множини».

Він причинив двері й замкнув їх.

Якщо кров тече

У січні 2021 року родині Конрадів, сусідам родини Андерсонів, приходить невеликий конверт із повітряною підкладкою, адресований детективу Ралфові Андерсону. Родина Андерсонів поїхала у тривалу відпустку на Багами, в яку вони змогли вирватися через безтерміновий страйк учителів у їхньому окрузі. (Ралф наполіг, щоб його син Дерек узяв із собою підручники, що Дерек означив виразом «гротескний облом».) Конради по­годилися пересилати Андерсонам пошту, доки ті не повернуться до Флінт-Сіті, але на цьому конверті великими літерами надруковано «НЕ ПЕРЕСИЛАТИ, ТРИМАТИ ДО ПОВЕРНЕННЯ». Ралф розкриває пакунок і знаходить усередині флешку з написом «Якщо кров тече», котрий, вочевидь, походить від старої репортерської приказки «Якщо кров тече — камеру на плече». На флешці два об’єкти. Один — тека з фотографіями й звуковими спектрограмами. Другий — це якийсь звіт або голосовий щоденник від Голлі Ґібні, з якою детектив працював над справою, що почалася в Оклахомі, а закінчилася в печері в Техасі. Та справа назавжди змінила Ралфове сприйняття дійсності. Останні слова в аудіозвіті Голлі записані 19 грудня 2020 року. Її голос звучить задихано.

Ралфе, я зробила все, що могла, але цього може бути не досить. У мене є плани, але я, можливо, не переживу цієї справи. Якщо так станеться, хочу, аби ти знав, як сильно я цінувала твою дружбу. Якщо я справді загину, а ти вирішиш продовжити почате мною — прошу тебе, будь обачний. У тебе дружина й син.

[На цьому запис закінчується.]

8—9 грудня 2020 року

1

Містечко Пайнборо розташоване неподалік від Піттс­бурга. Хоч більша частина західної Пенсильванії — це фермерські землі, Пайнборо може похвалитися жвавим діловим центром і майже сорока тисячами жителів. Той, хто перетинає адміністративну межу містечка, проминає велетенський бронзовий витвір сумнівної культурної цінності (хоча жителям він ніби подобається). Якщо вірити знакові, це «НАЙБІЛЬША У СВІТІ СОСНОВА ШИШКА!». Біля неї є місце відпочинку для тих, хто хоче влаштувати пікнік або пофотографуватися. Таких чимало, а деякі заради знімків ставлять менших дітей на лусочки шишки. (Невеликий знак поруч просить: «Будь ласка, не ставте на Шишку дітей вагою понад 25 кілограмів».) Цей день холоднуватий для пікніків, портативний туалет уже прибраний до наступного сезону, а бронзовий витвір сумнівної культурної цінності прикрашений миготливими різдвя­ними вогниками.

Неподалік від велетенської шишки, поблизу першого світлофора, що позначає початок центру Пайнборо, стоїть середня школа імені Альберта Макріді, до якої ходять у сьомий, восьмий і дев’ятий класи майже п’ят­сот учнів — тут учителі не страйкують.

За чверть до десятої 8 грудня на коловій під’їзній дорозі школи з’являється фургон служби доставки «Пенсі Спід». З нього виходить кур’єр, а тоді хвилину чи дві стоїть перед фургоном, перевіряючи щось у своїх документах. Тоді підсовує окуляри, що сповзли вузьким носом донизу, розгладжує вуса і йде до задніх дверцят. Він порпається в посилках і витягає кубічну коробку зі стороною близько метра. Несе її доволі легко, тож навряд чи вона дуже масивна.

На дверях висить застереження з текстом «УСІ ВІДВІДУВАЧІ ШКОЛИ МУСЯТЬ НАЗВАТИСЯ, ЩОБ ОТРИМАТИ ДОЗВІЛ УВІЙТИ». Водій натискає кнопку інтеркома під написом, і шкільна секретарка місіс Келлер питає, чим може допомогти.

— У мене тут посилка для якогось… — Він нахиляється, щоб придивитися до наліпки. — Ой лишенько. Схоже на латину. Для Немо… Неме… Імпуни…

Місіс Келлер виручає його:

— Товариство «Nemo Me Impune Lacessit», правильно?

Чоловік на її екрані видимо розслабляється.

— Вам видніше. Перше слово точно «Товариство». Що воно значить?

— Заходьте, розкажу.

Місіс Келлер усміхається, а кур’єр проходить детектор металу, заходить до приймальні й ставить посилку на стіл. Коробка вся в наліпках: на кількох різдвяні ялинки, омела й Санта-Клауси, на багатьох інших — шотландці в кілтах і волинкарі Чорної Варти в пір’яних шапках.

— Ось, — каже він, знімаючи зчитувач із пояса й націлюючи його на наліпку з адресою. — То що означають оті Імпуни, коли не викаблучуються?

— Це національний девіз Шотландії, — каже вона. — Означає «Хто сердить мене, не уникне кари». У гуртка геополітики містера Ґрізвольда є клас-побратим у шотландській школі біля Единбурга. Вони листуються елект­ронною поштою і в фейсбуці, присилають одне одному фото і все таке. Шотландські діти вболівають за піттс­бурзьких «Піратів», а наші — за тамтешній футбольний клуб «Упертий будяк». Дітлахи з гуртка дивляться ігри на ютьюбі. Назватися товариством «Nemo Me Impune Lacessit», мабуть, придумав Ґрізвольд. — Вона дивиться на зворотну адресу на наліпці. — Так, середня школа Ренгілла — це вони. Штамп митниці, все як годиться.

— Мабуть, різдвяні подарунки, — каже кур’єр. — Точно. Бо гляньте сюди. — Він